Точно підрахувати всі музеї в світі практично неможливо, їх є невичерпна кількість. Проте в нашому краї виставкових залів не так вже й багато, а історія кожного є цікавою та унікальною. Становлення музею освіти села Приборжавського схоже на казку, яка, на жаль, ще не може похизуватися щасливим кінцем.
Але давайте все по черзі. Як давно говорили: «Це було у сиву давнину…», а саме в першій чверті 20-го століття село Приборжавське, яке тоді ще називалося Заднє, перейшло із греко-католицької віри у православну, а греко-католицького священика перевели на іншу парафію. Приборжавське у той час збудувало нову церкву, яка діє і сьогодні, а старий парафіяльний будинок пізніше відібрала радянська влада. Отже, у сучасній будівлі музею спочатку була фара (будиночок священника), а за радянських часів дитячий садок. А коли в селі силами місцевого колгоспу побудували новий дитсадок, то приміщення залишилося пустим. Тоді ж, у середині 1980-х років, було прийнято рішення облаштувати тут культурний центр – музей.
Ініціатором створення музею став І. М. Сабадош, який 31 рік очолював педагогічний колектив середньої школи в Приборжавському, а на той час проживав уже в Ужгороді. На чолі із директором, а ним тоді був В. О. Томчик, вчителі зробили дуже вагомий внесок у створення музею. Колектив був розділений, і кожен мав власну окрему ділянку роботи, за яку відповідав: вони збирали матеріали, фотографії, формували стенди. Серед них: випусники-митці (1921-1987 рр.), випускники удостоєні високих урядових нагород, дошкільне виховання у селі, керівники школи від дня її народження (1921-1987 рр.), воїни-інтернаціоналісти, під гнітом Австро-Угорщини тощо. Кожен стенд оформляли вручну вчителі малювання І. Й. Шмулига та І. Ю. Маланка. Будівельний завод виділив необхідні матеріали і були проведені ремонтні роботи.
І ось цей момент настав. У газетній статті, автором якої був М. Ісак, зазначалося: «Приборжавчани зібралися біля сільради, а дехто прямував до музею, який мав ось-ось відкритися. Наближався і призначений час, але ще когось очікували… І ось І. М. Сабадош і В. О. Томчик перерізають червону стрічку. Входять присутні. Просторі приміщення відразу стають ніби меншими, так багато жителів села, гостей прийшло на відкриття… Учні-екскурсоводи розповідають про історію села через призму освіти».
Це фактично був єдиний музей освіти села в Закарпатті, місцеві жителі дуже любили його відвідувати. Особливо в неділю, після церкви, разом з дітьми йшли туди і розповідали їм про історію села, школи, ветеранів, учителів, відомих особистостей краю. При музеї існував фольклорний ансамбль «Сколомийочка» під керівництвом О. М. Кукли. У ті роки також велася хроніка школи, яку продовжувала тодішній завуч М. І. Панько. Активно проводилися також різні майстер-класи, зокрема з лозоплетіння, кераміки тощо.
Йшли роки… Радянський Союз почав розпадатися, тодішній директор школи Томчик, як етнічний словак, виїхав з країни. Новим директором призначили В. В. Шандру. Мотивуючи це тим, що в музеї дуже багато радянської ідеології й пропаганди, його закрили. Учителі з жалем пригадують, як одного дня усі такі дорогоцінні стенди зібрали, склали в машину і відвезли до школи. Частину з них розмістили тоді в коридорах, інші десь втратили.
З часом приміщення музею знову прийшло в занепад, його передали на баланс церкви. Питання про відновлення будівлі підняв І. Ю. Ісак (Палаташ) і з підтримкою Приборжавського заводоуправління будматеріалів зробили ремонт. Величезну допомогу надали жителі села, які збирали кошти та зуміли відновити покрівлю, внутрішнє та зовнішнє оздоблення. З часом експонатів ставало більше, з’явилися нові відомості про саме село. Зокрема іконописець І. І. Андрішко намалював серію картин із зображенням місцевого побуту. Вдалося врятувати унікальну річ – іконостас 19 ст., що був вивезений із старої церкви ще у 1959 році.
Реставрований будинок священники освятили у день Покрови 2012 року, цей день і вважається офіційною датою відкриття. Як ще тоді розповідав протоієрей Олександр Ряшко, як тільки зайшла мова про те, що буде відкрито невеличкий музей при храмі, всі жителі, які мали вдома якісь старовинні речі, знаряддя праці, одяг та інші цікаві експонати, радо приносили їх до музею… У цій будівлі частинка кожного приборжавчанина, зібрані різьбярські роботи, художні та мистецькі твори місцевих майстрів. У стінах закладу проходили різні заходи: різдвяно-новорічні вечори, день бібліотекаря, день книги, музичні і церковно-виховні свята, виставки, до яких долучалася молодь Приборжавського. Кожну п’ятницю також діє Недільна школа.
З моменту відкриття пройшло майже 10 років. Доріжка до музею обросла травою, двері зачинені… Потрапити всередину мені з першого разу не вдалося, бо наразі є лише одна зв’язка ключів, яка залишилася у настоятеля храму. Раніше вони були і в П. Д. Світлинця, який став справжнім хранителем музею і радо провів мені екскурсію по будівлі. Більшість кімнат зараз виділені під Недільну школу, є велика трапезна і кухня. У інших зберігаються експонати, які з нетерпінням чекають на своїх відвідувачів. Прикро, що колись настільки відоме і цінне місце не тільки в районі, а й у цілій Закарпатській області, пустує. Звичайно, є люди, які приходять, але їх далеко не така кількість, як це було раніше. Цікаво, це просто моментний застій чи незацікавленість населення та, зокрема, влади в культурному розвитку? Питання залишається відкритим… Сподіваємося, що Приборжавський музей буде лише процвітати і стане однією з візитівок нашого колишнього району, щоб із гордістю з покоління в покоління передавати історію, звичаї та традиції рідного краю.
Богдана ШМУЛИГА
