Версія для друку Версія для друку

Петро Скунць навідався у поле до жниварів із «Розрив-травою»…

Де жили повір’я,
там без них живу.
Та почув од гір я
про розрив-траву.
Десь росте, забута,
Десь росте, мала.
А бувало, пута
рознести могла.
Десь росте, несміла,
Десь росте, ламка.
А звільнити вміла
правду з-під замка…
Дотепер бринить в моїй пам’яті трохи хриплий, але до глибини душі знайомий голос Петра Скунця. Тоді він тільки набирав свій політ, ще далеко попереду були його поетичні Голгофи і Сейсмічні зони. Але вже тоді відчувався величний дух митця, творчість якого стала символом епохи і віри в майбутнє. Він завжди займав чесну громадянську позицію, був відвертим, аналітично сприймав події, мав раціональне мислення, завжди прагнув справедливості, переймався проблемами Вітчизни, як справжній патріот дбав про її національне відродження, утвердження значущості кожної людини.
На його долю випало немало. Відходила у минуле стара комуністична епоха, повсюди з’являлися паростки нового. Петро Скунць по-своєму сприймав світ, намагався привнести в нього щось своє. Його непокоїло таке сіре, нудне буденне життя, по-філософськи дивився на майбутнє краю, його людей, мріяв про переміни…
То були часи, коли поява у провінції відомого українського письменника було надзвичайною подією. У бібліотеці йому влаштовували презентації книг, дарували квіти, співали пісні. Крім того, за круглим столом майстри пера зустрічалися із представниками влади, вирішували проблеми розвитку літературного процесу в Україні, намічали плани на майбутнє. Про це писали періодичні видання, говорили по радіо і телебаченню. Це була знакова подія для села і міста.
Петро Скунць завітав у редакцію районної газети «Нове життя» разом із редактором обласної газети «Закарпатська правда» Степаном Вашем та художником Петром Шолтесом. Ознайомившись із колективом, вони розповіли про себе, свої творчі здобутки і плани на майбутнє. Відтак сказали, що у них на сьогодні запланована зустріч із хліборобами гірського колгоспу «Верховина», які в ці липневі дні приступили до збирання цьогорічного урожаю. А я якраз родом із села Загаття, де знаходиться центральна садиба господарства. Редактор районної газети «Нове життя» Іван Печора, напевне, саме тому й представив високоповажним гостям мене і виділив для поїздки автотранспорт – старенького «Бобика», який уже об’їздив сільськими дорогами десятки тисяч кілометрів.
Коли уже зібралися виходити із редакції, Петро Скунць поцікавився, що у мене нового, над чим працюю, адже я часто навідувався у обласну організацію Спілки письменників України. Я на радощах подав йому рукопис нових казок, які він згодом опублікував із своєю передмовою у обласній газеті «Молодь Закарпаття».
Загаття знаходиться за чотирнадцять кілометрів від районного центру. Петру Шолтесу одразу припала до душі поїздка в село, де народився основоположник закарпатської школи живопису Адальберт Ерделі. Він багато чув про цей віддалений населений пункт, але жодного разу тут не був. Степан Ваш теж радий був з того, що треба їхати в незвіданий для нього, журналіста, край. Петро Миколайович уже давно мріяв побувати у тих краях, де творив відомий український письменник Василь Поліщук. Саме в цих чарівних краях він написав «Лісову повість» та «Максимову криницю». Їх герої, стверджував автор, не вигадані, а взяті з життя, з якими можна наживу поспілкуватися. .
Нас привітно зустрів голова колгоспу Іван Яцура. Незважаючи на те, що надворі було спекотно, у кабінеті керівника господарства війнуло прохолодою. Було багато квітів на підвіконниках. Секретарка поставила перед нами філіжанки запашної кави, вгостила цукерками. Розмова тривала недовго, бо на вагу золота була кожна хвилина – сонце вже далеко підбилося в зеніті, треба було поспішати на хлібний лан. Попри все, Петро Скунць подарував голові колгоспу і секретарці свою нову книгу «Розрив-трава». Звісно, такої честі удостоївся і я (ця книжка у мене в сімейній бібліотеці зберігається дотепер). Тільки через десятки літ я дізнався про її непросту долю виходу у світ (тоді про це Петро Миколайович волів не говорити, бо, як зізнався він, уже готовий набір книги із-за політичних мотивів готували до знищення і лише завдяки відомому українському поету Борису Олійнику, котрий рекомендував її до Шевченківської премії, вона побачила світ і прийшла до читача). Виявляється, книги як і люди, мають свою долю.
У поле до жниварів ми навідалися майже в обідню пору. Надворі було спекотно, понад 30 градусів тепла. Але комбайнери Василь Габурай, Михайло Бідзіля, Василь Сідор не зважали на це, а продовжували збирати урожай. Потім один із степових кораблів зупинився і в кузов автомашини, на якій під’їхав Василь Бабинець, посипалося золоте зерно.
Голова колгоспу Іван Яцура сказав, що сьогодні досить незвичний день. Із хвилини на хвилину в поле має навідатися агіткультбригада, яка подарує хліборобам букет українських народних пісень. І це були не просто слова. Небавом так і сталося: спочатку перед комбайнерами і водіями автомашин виступив Петро Скунць, який розповів про свою нову книжку, яка недавно побачила світ в Ужгородському видавництві «Карпати», а потім над урочищем Біланички полинули українські народні пісні. А тим часом художник Петро Шолтес робив портрети-замальовки жниварів, які разом із матеріалом про симфонію стиглих хлібів оперативно з’явилися на сторінках «Закарпатської правди».
Пригадую, хтось із комбайнерів запитав, чому книжка називається «Розрив-трава». Петро Скунць відповів: 

− За народними переказами, розрив-трава, − це казкове зілля, що має чарівну силу розривати кайдани, відмикати замки. Про нашу країну, що першою в світі розірвала кайдани соціального рабства, про нашого сучасника, що відкриває замки невідомості і проникає в таємниці майбутнього й розповідає ця книжка. Іншими словами, збірка ця поетична єдність мужності й ніжності, громадянського й особистого обов’язку перед сучасниками й перед самим собою.
А ще Петро Миколайович, на прохання присутніх, прочитав напам’ять свого вірша «Тарас». Вдумаймося лише у ці поетичні рядки:
Будь проклят світ,
що дав його труні,
будь проклят день,
коли його не стало…
Не граймо, браття, на сумній струні,
над мужністю ридати не пристало.
Йому один раз жити,
як усім…
Та час по сто літ не шкодує дурням,
а генія −
з якихось сором сім,
забрав третину, перепродав тюрмам.
Смерть ліпшою не стане від прикрас,
якщо вона і генієва навіть.
А люди кажуть:
вічний наш Тарас!
Я теж кажу,
і серце не лукавить.
Які слова! Яка висока поезія! Так може сказати лише справжній майстер слова! Постать Тараса Шевченка стала для нього символом мужності і справедливості, надихала на нові творчі звершення в ім’я України. А ще відчувається прив’язаність поета до народнопоетичної творчості.
Та зустріч запам’яталась мені на все життя. Петро Миколайович був надзвичайно простою, доброю, щирою, чесною, порядною й водночас надзвичайно талановитою й далекоглядною людиною. Він ніколи не кидав слова на вітер. Будучи редактором першої у краї незалежної газети «Карпатська Україна», не боявся висловити свою думку, прославляти Україну, засуджувати її ворогів. Він охоче залучав до співпраці молодих прогресивних журналістів, часто збирав їх у себе у кабінеті, спільно вибудовував план роботи, радився, прислухався до думки інших, часто і сам пропонував, яку життєву проблему порушити в наступному номері газети. Я гордий з того, що й сам мав велику честь надрукуватися в цьому часописі. Водночас сприяв публікації моїх творів на сторінках обласних двомовних газет «Молодь Закарпаття» та «Закарпатська правда».
П.Скунць захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Івана Франка, Гренджі-Донського… Про це свідчать його чисельні публікації на сторінках обласних і всеукраїнських видань. А друкувався він в журналах «Зміна», «Дніпро», «Прапор», «Жовтень», «Вітчизна», «Київ», «Тиса», «Дукля», у колективних збірниках «Сталь і ніжність», «Солдати миру», «Балади», «Ми за мир», в антології молодої поезії України»Дніпрові райдуги» та «Антології української поезії». Разом із Степаном Жупанином упорядкував дитячу антологію поетичних творів письменників Закарпаття «Карпатська весна», яка побачила світ у Братиславі.
Творчості Петра Миколайовича властиві філософські мотиви. Він тонко сприймав світ, у якому жив і творив, був виразником нових ідей. Творчість митця-шістдесятника стала символом мужності і чесної громадянської позиції. А коли прийшов його час – став одним із перших організаторів Закарпатського обласного осередку Всеукраїнського товариства української мови, згодом очолив Закарпатську крайову організації Народного руху України, неодноразово зустрічався із В.Чорноволом.
Втім, Петро Миколайович усе життя був у русі. Із раннього дитинства почав писати вірші, друкуватись у періодиці, у 19 років став наймолодшим на Закарпатті членом Спілки письменників України. А небавом став лауреатом Шевченківської премії.
П.М.Скунцю належить поважне місце серед українських письменників ХХ століття.

Василь ШКІРЯ,
член Національної спілки
письменників України.

Ваш отзыв

Ваш коментар