Версія для друку Версія для друку

«Душа твоя живе між нами…»

У ці травневі теплі дні корінній іршавчанці Ірині Василівні Густі (Звонар) мало виповнитися сімдесят. Із сумом пишу ці слова – «мало виповнитися», бо вже четвертий рік її немає серед нас. Але вона залишається живою, травневою, сонячною, талановитою й привітною в пам’яті тих, хто мав щастя її знати.
Хоча свою славу журналіста Ірина Василівна утверджувала в обласних виданнях – «Закарпатській правді» та «Новинах Закарпаття», першою її сходинкою було іршавське видання «Нове життя». Газета для неї була ніби продовженням сім’ї та школи, бо батько, Василь Юрійович Звонар, був її редактором, а мама, Ірина Юліївна, довгий час працювала там коректором, згодом була бібліотекаркою. Вона часто приходила на роботу батьків, знала всіх співробітників газети, поважала й любила їх, а вони відповідали їй взаємністю.
Та як було не любити це дівча не по-дитячому допитливе, відмінницю навчання в першій Іршавській десятирічці, а згодом – на філфаці УжДУ. Старшокласницею, а потім студенткою, під час літніх канікул вона працювала в штаті районки – кур’єром, коректором, літпрацівником. Її творче обрятування теж проявилося ще в шкільні роки – писала й публікувала захоплюючі новели й етюди, котрі вперше побачили світ саме в «Новому житті».
Тут вона опанувала ази журналістики, вичитувала матеріали, які йшли до друку, працювала над листами читачів, сама починала писати інформаційні замітки, статті, репортажі. Словом, коли після закінчення університету незабутній редактор «Закарпатської правди» Іван Місевра взяв її в штат найповажнішої в краї газети, Ірина Звонар була вже повністю сформованим журналістом і швидко стала в рівень із старшими колегами. А працювати їй доводилося із такими відомими особистостями як Іван Долгош, Микола Рішко, Ілля Попович, Ілля Ільницький, Василь Басараб, а згодом із Василем Ниткою, Іваном Тегзою, Михайлом Поповичем, Ярославом Ядловським, Богданом Дубовим…
В обох обласних газетах – «Закарпатській правді» та «Новинах Закарпаття», де працювала й де утверджувалася як талановита журналістка, Ірина опікувалася проблемами культури, медицини, соціального захисту, вивчила ці сфери досконало і мала в них чимало віддалених друзів – серед письменників, художників, діячів культури й медицини. Весь процес культурно-мистецького життя, починаючи із середини 70-их років минулого століття і перший десяток двадцятого був для неї рідною стихією і якщо хтось хоче його пізнати, вивчити, то найлегше це зробити погортавши підшивки видань, в яких працювала Ірина Густі (Звонар). Варто згадати, що вона була і в числі перших літописців великого пісенного свята Іршавщини – фестивалю імені Михайла Машкіна. В Іршаву вона приїжджала разом із народною артисткою України Кларою Лабик, яка була колись неодмінним членом журі. Як чемна подруга, Ірина Василівна не відпускала К. Лабик ночувати в готелі, а неодмінно запрошувала її до своїх батьків, що мешкали на затишній вулиці Максима Рильського.
На роботі вона буквально горіла, віддавалася їй сповна. За цю творчу самовідданість мала щиру вдячність від читачів, визнання між колегами. У 1993 році вона стала лауреатом обласної премії в галузі журналістики, а через два роки одержала відзнаку Державного комітету телебачення і радіомовлення України «За заслуги в розвитку інформаційної сфери». Перелік її нагород, республіканських та обласних – величезний, але найбільше вона цінувала добре слово колег і читачів, бо вона, за словами її чоловіка й найкращого друга та порадника Василя Густі, «все життя пройшла дійсно із палаючим любов’ю до людей серцем».
На жаль, доля відміряла цій добрій, скромній і талановитій Людині небагато – вона відійшла у вічність 7 жовтня 2017 року. Минулого року у видавництві «Timpani» Василь Густі, у знак пам’яті за дорогою дружиною і соратницею видав книгу її новел, етюдів, нарисів, інтерв’ю та рецензій «Світ живої любові», яка є гідним пам’ятником однієї з найталановитіших журналісток Закарпаття.

Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар