Версія для друку Версія для друку

Музей став справжньою духовною скарбницею села

Цьогоріч Маргариті Федорівні Фегер із Чорного Потоку виповнилося б 90 літ. Це була не просто чудова жінка, талановий організатор, багаторічний директор Чорнопотіцької середньої школи І-ІІІ ступенів, а людина-легенда, яка золотими літерами вписала своє ім’я в розвиток краю. Як педагог, багаторазовий депутат сільської і районної рад вона постійно жила з вірою, оптимістичним зарядом, що міцно тримали її на жорстоких вітрах доби. Доля дарувала їй високу та святу місію – навчати дітей сільських бідарів грамотності, допомагати їм усвідомлювати свою ідентичність з народом, його історією, традиціями та рідним словом, відкривати учням світ їхньої рідної культури, знайомити з традиціями попередніх поколінь, дотримуватись звичайних норм людської поведінки. 
А ще вона була великим патріотом. Мені, як журналісту, часто доводилося зустрічатися з нею, брати інтерв’ю, готувати публікації в районне видання. Маргарита Федорівна добре пам’ятала прожите і пережите. Часто згадувала 15 березня 1939 року, коли було проголошено незалежність Карпатської України. Вона зранку відправилась до школи. На подвір’ї вже були двоє вчителів, які щось жваво обговорювали. А коли хлопчики і дівчатка зайшли в клас, учитель Михайло Пинзеник розпочав урок з того, що із сьогоднішнього дня «ми маємо свою державу. Вона називається Україна. Про неї мріяли наші батьки, діди і прадіди. Ви будете щасливі. Любіть її!».
Потім він узяв скрипку, зіграв мелодію Гімну. А ще записав слова першого куплету і приспіву на дошку і розучив разом з учнями. Після уроків Маргарита Фегер із радісним настроєм повернулася додому і проспівала Гімн батькам. Та радість була недовгою, бо уже після обіду того дня почали лунати церковні дзвони, і край окупували «мадярони».
У вересні 1941 року за рекомендацією вчителя школи Юрія Глеби батько віддав її на навчання в Мукачівську гімназію. У 1944 році вона закінчила чотири класи на «відмінно». Середню освіту здобула в Іршаві. Потім вступила на навчання до Ужгородського педагогічного училища, яке успішно закінчила у 1950 році. Та на цьому її подорож у Країну Знань не закінчилася – вона продовжила навчання на історичному факультеті Ужгородського державного університету.
Маргарита Федорівна любила роботу в школі. Це запримітило і начальство. У вересні 1950 року її призначили завучем Чорнопотіцької семирічної школи. А рівно через десять років вона стала директором Чорнопотіцької восьмирічної школи. Про цей період свого життя вона теж часто згадувала гіркими словами. Справа в тому, що стара школа не відповідала потребам села. Діти навчалися у дві зміни. Було дуже важко у зимовий період, коли випадав великий сніг. Друга зміна вчилася майже у темряві. Важко було діставатися учням з присілку Яношовиця до школи. Директор налагодила тісні зв’язки з батьками та громадськими організаціями. І це їй допомагало у роботі. За короткий час авторитет школи зріс, вона була віднесена до кращих навчальних закладів району та області, а в 1964 р. зусиллями Маргарити Федорівни була реорганізована у середню, де їй судилося директорувати аж до 31 серпня 2005 року.
То були скрутні часи, але будівництво нової школи стало першочерговою потребою – крім учнів Чорного Потоку тут навчалися також школярі Підгірного, Смологовиці, Крайньої Мартинки і Локтя. Держава не мала можливості виділити кошти на зведення школи, тому було вирішено будувати її силами громади. Маргариту Федорівну підтримали перший секретар Іршавського райкому партії Анатолій Червінський та голова колгоспу «Червоний партизан» Іван Галас. Швидкими темпами була виготовлена технічна документація і вже у 1969 році розпочалося будівництво. Будівельні роботи проводив Іршавський міжколгоспбуд, який очолював Василь Маргіта. Активно підтримував і всіляко допомагав завідуючий обласним відділом освіти, земляк, уродженець села Смологовиці Василь Бурч.
Маргарита Федорівна, попри все, велику увагу приділяла патріотичному вихованню школярів. У певній мірі це було пов’язано з тим, що вона в роки війни маленькою дівчинкою часто навідувалася в ліс до партизанів. Прикриваючись тим, що збирає гриби, вона приносила народним месникам не тільки їжу, а й цінну інформацію про ситуацію в навколишніх населених пунктах. А на 80-ті роки минулого століття якраз припала активізація пошукової діяльності юних слідопитів. Метою цієї акції був пошук радистів партизанських загонів. Чорнопотіцька школа також включилася в цю роботу. В роки Великої Вітчизняної війни на території Іршавського, Свалявського та Мукачівського районів діяв відомий партизанський загін Дюли Усти – Івана Прищепи. Юні слідопити школи збирали матеріали про радистів цих загонів. Це була, за словами Маргарити Федорівни, дуже захоплююча робота, яка сприяла патріотичному вихованню юної зміни. І керувала роботою юних слідопитів М.Фегер. Велику допомогу їй надавали вчителі Марія Бідзіля, Марія Синетар, Ганна Пинзеник, Павліна Грабовська та Павліна Бровдій, які свого часу з юними слідопитами школи побували на зльотах у Карелії, Саратові, Москві, Сещі Брянської області, Києві, Саджаві Івано-Франківської області, Чернівцях, Слонімі (Білорусі).
Всесоюзний зліт юних слідопитів вирішили провести у Чорнопотіцькій школі, де було зібрано велику кількість музейних експонатів, документів, фотографій, газетних вирізок, спогадів учасників партизанського загону. Але все це зберігалося у пристосованому приміщенні. На батьківських зборах прийняли рішення побудувати історико-краєзнавчий музей.
За цю важливу і потрібну справу взявся тодішній голова колгоспу Андрій Русин. Будівництво велося швидкими темпами. Двоповерхову споруду майбутнього музею було зведено протягом кількох місяців. Колектив школи хлібом – сіллю зустрічав делегації юних слідопитів з Литви, Молдови, Білорусі, Карелії, Саратова, Києва, Чернівців. У першому зльоті, який проходив під девізом «Ніхто не забутий, ніщо не забуто», взяли участь також командири партизанських загонів − Дюла Уста і Іван Прищепа та радисти Михайло Готовцев та Марія Хайло. Колишні народні месники та гості села побували на місці десантування їхніх загонів у серпні 1944 року. 

Маргарита Федорівна − історик за фахом. Вона не тільки засновник унікального на теренах рідного краю музею, а й була його незмінним керівником до 2013 року. Потім її справу продовжив син Юрій.
− Із того часу промайнуло десятки літ, − розповідає Юрій Анатолійович. − У 1999 році музею було присвоєно звання «Народний». Матеріали розміщені у чотирьох кімнатах відповідно до тематики. Зокрема, матеріали однієї з кімнат розповідають про діяльність інтернаціонального партизанського загону Д.Усти − І.Прищепи, який діяв з 8 серпня по 25 жовтня 1944 року. Кімната називається «Іскри партизанської боротьби на Іршавщині».
У сусідній кімнаті зберігаються матеріали про партизан, які загинули внаслідок катастрофи літака, який 25 серпня 1944 року розбився в урочищі «Гробище». У 1946 році їхні останки перепоховали в центрі с.Чорний Потік. На їхній могилі 12 вересня 1964 року було встановлено пам’ятник з написом «Вічна слава героям − братам по спільній боротьбі проти фашизму».
В 2014 – 2015 рр. з ініціативи Юрія Мегера та за матеріальної підтримки Закарпатської обласної громадської організації «Клуб 128 дивізії» в урочищі «Гробище» на місці катастрофи літака були проведені пошукові роботи. У результаті першої експедиції було знайдено залишки з розбитого літака. Під час другої − вдалося знайти ґудзик з форми льотчика. А третя експедиція була найбільш результативною – було знайдено значок «Відмінник аерофлоту» та медаль «Партизану Вітчизняної війни». Силами добровольців та активістів села, при допомозі спонсорів, в урочищі споруджено обеліск, який відкрили в день 70-річчя загибелі десантників.
У результаті пошукової роботи встановлено імена членів екіпажу, які були невідомі сімдесят років. До цього вважалося, що членів екіпажу було чотири. Насправді їх було шестеро: Данило Васильович Самарський, Петро Петрович Афанасьєв, Володимир Михайлович Іванов, Володимир Федорович Мельников, Микола Васильович Нестеров, Арон Мотилевич Куперман.
У 2015 році було зроблено реконструкцію кімнати «Іскри партизанської боротьби на Іршавщині».
Щороку, напередодні Дня захисника Вітчизни у музеї збираються діти і онуки народних месників, ветерани афганської війни, учасники АТО, де юні екскурсоводи – учні школи знайомлять їх з експозиціями музею. Тут проходять уроки патріотичного виховання школярів.
При музеї вже десятки літ працює гурток «Юний екскурсовод», яким керує Лілія Володимирівна Мороз.
Водночас у гірському селі Чорний Потік стало доброю традицією проводити районне свято Партизанської слави, де нинішнє покоління віддає шану тим, хто виборював нам день нинішній. Поважними гостями на святі є члени Закарпатської обласної громадської організації «Клуб 128 дивізії» та представники Союзу військових Словаччини «Клуб Прешув».
Музей став справжньою духовною скарбницею села. Тут проходять уроки мужності, зустрічі із ветеранами війни і праці, дитячі ранки, виставки літератури, дні відкритих дверей. На матеріалах музею вчителі школи вчать дітей знати і любити свій рідний край, його історію, свій родовід, рости добрими, мудрими, працьовитими, любити свою Вітчизну.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар