Версія для друку Версія для друку

Лідія Повх: Магія слова

Іршавщина дала світу чимало відомих творчих особистостей. Тут починали творити відомі українські письменники Федір Потушняк, Степан Жупанин, Іван Петровцій, Юрій Мейгеш, Василь Феннич, Василь Кузан, Юлія Зейкан, Юрій Балега. Вони вже вписали свої імена в літературу, твори багатьох із них увійшли в шкільні програми, їх вивчають учні, на них виховується юне покоління. А це вже − визнання. Бо при відборі творів до підручників ставляться високі вимоги.
До знакових майстрів поетичного слова належить і Лідія Повх з гірського села Кушниця. Із дитячого віку вона захоплювалася віршуванням, складала поетичні рядки про все, що оточувало її. А навколо й справді була дивовижна краса. Гори, які впираються вершинами у небо, зелені чарівні ліси, які сягають кудлатих хмар. А весною, як тільки зійде сніг, лісові галявини вкриваються підсніжниками, які ніби відзеркалюють небесну блакить. А що вже казати про подих свіжого вітру, швидкоплинну річку Боржава, яка несе свої холодні води із далеких вершин, які ще дотепер вкриті білою ковдрою хмари, які пропливають, здається, над самим селом. Ось як вона оспівала свою малу батьківщину у вірші «Наші гори».
Ой на гору Плішку
Легко вийти пішки.
А на той Синяк –
Ну ні так ні сяк!
Ой із гори Діл
Видно десять сіл.
А з гори Бужори −
Гори, гори, гори!
А на ту, що Маковиця,
Можна тільки подивиться.
Бо вона − найвища,
Там і влітку хвища!
У такому чарівному мальовничому куточку рідного краю й побачила цей дивовижний світ 25 квітня 1961 року Лідія Петрівна Повх (Ходанич). До речі, це за кілька кілометрів від села Суха, де народився лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь. Часто при зустрічі в обласному центрі вони згадували про найвищу вершину Іршавщини – гору Кук, на яку мріяли разом сходити, відому німецькомовну поетесу Ольгу Рішаві, яка дуже гарно співала і грала на роялі і Лідія залюблено дивилася на неї, її тендітні руки і мріяла покласти свої перші поетичні проби на музику.
У 1966 році разом із батьками переїхала в село Горяни під Ужгородом. Закінчила філологічний факультет Ужгородського державного університету. Викладала українську мову та літературу в Ужгородській СШ №8, в СШ №19 та Ужгородському державному інституті інформатики, економіки і права. Із 2004 року працює завідуючою кафедрою педагогіки та психології Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Вона − відмінник освіти України, вчитель-методист, лауреат Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-97» та обласної педагогічної премії ім. Духновича. Кандидат педагогічних наук, захистила дисертацію на тему «Формування у молодших школярів уявлень про ментальне засобами поезії». Має понад 100 наукових публікацій у вигляді окремих видань та статей у провідних фахових журналах і наукових збірниках.
Друкувалася в обласних та республіканських газетах, журналах «Малятко», «Дружно вперед», «Веселка» (Пряшів), «Соняшник», «Веселка (США), колективних збірниках «Дзвінке джерело», «Відлуння», «Вітрила», «Улюблені вірші», «Календарик – дошколярик», «Золота осінь», «Народний календар», у читанці для малят «Медведик», що виходила як додаток до обласної газети «Новини Закарпаття». Покладений на музику Ю.Саєнком вірш «Пісенька про груші» ввійшов до касети видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». У перекладі на русинську поезії Лідії Повх друкувалися в газеті «Літературне слово» (Югославія).
Лідія Повх автор художніх книжок «Йшла ворона по перону», «Цар Іван – з кукурудзи качан», «Нумо гратися усі», «Дражнилки», «Гілка глоду», «Політ на кулі», «Біла хата на горбку», «Школярі-школярики», «Канікули», «Саламандра йде у мандри», «Як цуценя сніжинки ловило», «Розкажи про все вітру», «Наше місто превелике», «Різьбив майстер колисочку» та ін. До речі, ілюстрації до перших книжок робив відомий письменник і художник, чоловік Лідії Петрівни − Петро Ходанич. Тепер його справу продовжує син Михайло, теж, до речі, добре знаний у мистецьких колах нашого краю. Він пішов стежкою батька – тепер працює в Закарпатській художній академії.
Заслуговують на увагу й праці Л.Повх на педагогічну тематику. Серед них − «Виховні та дидактичні аспекти ментального в українській поезії для дітей», «Виховні та дидактичні аспекти українського абеткового вірша в сучасній педагогіці». У цих творах Лідія Петрівна вперше комплексно досліджує дитячу літературу історичного Закарпаття (фольклор, авторські твори) з точки зору їх використання як засобу виховання. Дослідження побудовані на оригінальному авторському баченні виховних функцій мистецтва. Заслуговує на увагу й праця «Ділове мовлення: 300 типових помилок». Про неї теж тільки хороші відгуки в освітянському середовищі.
Дитяча література, на думку Л.Повх, це зафіксований розвиток бажаного, ідеального бачення людини в її онтогенезі, в очікуваннях соціуму, це настанови підростаючому поколінню, в яких відбито колективний досвід адаптивного призначення. І цей досвід завжди був пов’язаний з ідеологічним підґрунтям суспільної формації. Крім того, поетеса вважає, що дитяча література – продукт для дітей, як майбутнього нації: у ній – головні ментальні настанови народу у вигляді певних стереотипів, цілісні критерії, ідеал для наслідування. Лідія Петрівна на цьому не зупиняється. Вона вважає, що дитяча література – це відображення свідомісних процесів, через які пройшов народ, це своєрідна колективна свідомість, збереження етнічної мудрості, вираженої в моралі, релігії тощо. «Дитяча література, − продовжує свої роздуми відома поетеса, − відображення ідеального емоційного світу колективної душі, втілення її мрій, бажаних інтелектуальних орієнтирів».
Магією поетичного слова Л.Повх вміло розкриває красу природи рідного краю та його жителів, вишуканою римою, влучними метафорами і жвавими образами формує знання дітей про навколишній світ. Як на неї, кожна українська дитина повинна пройнятися красою рідної землі. Поетеса підносить думку, що земля найкраща, наймиліша там, де народилася людина, бо ліпшої за рідну хату не знайти ніде. Вірші вчать помічати цікаве в навколишній природі, етично сприймати її, гуманно ставитися до всього живого, у кінцевому підсумку виховують почуття патріотизму. Ії твори не залишають байдужим юного читача ні на художньому, ні на сюжетному, ні на морально-етичному рівнях. Вона повсякчас дотримується золотого правила дитячої літератури: «Для дітей треба писати так, щоб дорослим було цікаво читати».
Як неоціненні коштовності людської душі герої передають маленьким читачам почуття приязні, доброти, ласки, ніжної любові. Поетичні рядки Лідії Петрівни збуджують у хлопчиків і дівчат піднесений настрій, захоплення нашою природою, випромінюють атмосферу людського тепла і добра до дітей. Часто вірші побудовані на конкретних фактах, подіях, явищах і торкаються проблем сьогодення. Образи віршів різнобарвні і яскраві. Вони несуть у собі великий емоційний, пізнавальний, і що найважливіше, виховний заряд. Вірші пройняті великим уболіванням за майбутнє дітей. Поетеса веде з дітьми доступну, цікаву й схвальну розмову.
− Нашим дітям, − розповідає Лідія Петрівна, − притаманна одна спільна риса, одна визначальна характеристика. Усі вони − наші завтрашні громадяни, наше майбутнє. І тому я все роблю від мене залежне для того, щоб поезії знаходили достовірні шляхи до юних читацьких сердець, своєчасно викорінювали шкідливі звички, у яких могли б розвиватися негативні риси.
До речі, стежкою матері пішла дочка Юлія – вона закінчила філологічний факультет Ужгородського Національного університету.
Л.Повх (Ходанич) лауреат обласної літературної премії ім. Федора Потушняка, Всеукраїнської премії ім. Зореслава, а також лауреат премії ім. Наталії Забіли за публікації в журналі «Малятко», премії Спілки письменників України» Благовіст» та Ужгородської міської літературної премії ім. П.Скунця.
Незважаючи на пандемію, торік Лідія Петрівна прийшла до читача із новою книжкою «Крапля меду», яка вже знайшла свого читача і удостоїлася премії імені Федора Потушняка. На цей раз прийшла до читача як прозаїк, а збірку склали оповідання, в яких розкривається широка панорама життя простої людини в умовах сучасної України. Письменниця в простому, повсякденному віднаходить і відстоює вічні цінності, зокрема інститут сім’ї, батьківства, пам’ять роду, ментальні особливості духовного світу людини на помелів’ї культур у полікультурному просторі Закарпаття. Ось як вона відгукується про свій новий витвір: «Моїм творчим завданням було віднайти у буденності те вічне, що залишається всупереч усьому, що супроводжує людину в її часопросторі. Тому ключем розуміння цих життєвих історій є сім’я, родина − одвічні цінності людські, незважаючи на географічні обшири, тип культури, суспільну формацію, націю та релігію. І хай там що, а сім’я й родина залишаються основним інституційним форматом людського життя і в майбутньому, принаймні всі експерименти з її знищення терпіли і терплять фіаско. У такому ракурсі мої оповідання – аж ніяк не дрібнотем’я, вони – посильний вклад в утвердження моральності та зміцнення сім’ї, устоїв добра та гуманізму в часи духовної кризи початку ХХІ століття».
Оповідання Лідії Повх читаються легко, невимушено, у них відчувається неповторна краса рідного краю.
Підбиваючи підсумки творчої діяльності Лідії Повх у ці ювілейні дні, маємо пошанувати її як маститого майстра слова, що дарує нашій малечі чудовий поетичний світ рідної Срібної Землі, сповненої Краси, Любові і Добра.
Із ювілеєм Вас, Лідіє Петрівно!

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар