Версія для друку Версія для друку

РОКИ – ЯК ГРАНІ ЖИТТЯ Контури портрета на фоні десятиліть

Картину, що займає доволі значну частину стіни за спиною директора Товариства додаткової відповідальності «Приборжавське заводоуправління будівельних матеріалів» Михайла Ісака, детально розгледів, коли господар кабінету вийшов на кілька хвилин за кимось із відвідувачів. Підпис засвідчив авторство сусіда Михайла Росади, а сама робота повернула думками у не таке вже далеке минуле, але в інші економічні і соціальні реалії. Судячи із перспективи на полотні, митець скоріше таки розташовувався з коханою дружиною на балконі Ісакової домівки, проте – не це головне. У літньому промисловому пейзажі вгадується пора, коли підприємство діяло повноцінно, забезпечуючи роботою сотні односельчан і жителів сусідніх населених пунктів.
Михайла Ісака з повним правом і без перебільшення можна назвати останнім із могікан. Зі своїх прожитих сімдесяти, майже чверть віку Михайло Михайлович очолює заводоуправління. По суті, його слід віднести до останнього призову корпусу червоних директорів, хоча і така класифікація стосовно цієї особистості доволі умовна. Попри всі негаразди, політичні, економічні і соціальні буревії він зумів зберегти рідний завод у робочому стані. У тому контексті, що пройшовши всі етапи майнових реформацій, він і досі його очолює. Повноправно можемо констатувати, що на Іршавщині це єдиний такий унікальний факт. У цілому за Україну стверджувати не будемо, але мабуть-таки і на Закарпатті – також.
Того ж таки дня цілком випадково став свідком розмови Михайла Михайловича із колишнім колегою та підопічним інженером Іваном Михайловичем. Однією із тем їх діалогу, несподівано із минулого випливла ситуація із одним із Берегівських промислових підприємств яке тоді спіткала не просто трагічна доля, але ще й із неймовірною гіркотою. Це було підприємство – майбутній партнер Приборжавського ЗУБМ по випуску високотехнологічної перспективної на ринку продукції. Новий, практично готовий до пуску в дію завод ячеїстого бетону порізали на металолом.
Неодноразово, подібна перспектива через ті, або інші причини, маячила і перед приборжавчанами. Вперше вона реально постала у 1997-ому, коли Михайло Ісак зробив практично все, аби унеможливити таку загрозу і був обраний акціонерами головою товариства. Та історія потребує окремої публікації і ще й досі викликає неоднозначні оцінки у різних представників, як верств населення, так і окремих осіб, так чи інакше причетних до того процесу, а інколи і зовсім, що саме дивне, не причетних. Та то, між іншим.
За плечима у Михайла Ісака не тільки вишуканий мистецький твір, але й півстоліття свідомого життя, відданого, без образного наповнення словосполучення, рідному підприємству.
Хоча попервах його доля могла скластися зовсім інакше. З дитинства спортивний, енергійний хлопець – неодноразовий переможець районних та обласних легкоатлетичних змагань. Але найбільше уподобав футбол. Принадив його до цього, та й інших хлопчаків тієї генерації тренер Фішті ще у п’ятому класі. А вже у сімнадцять років випала щаслива нагода зіграти за основу ільницької футбольної команди, що у ту пору було неабиякою рідкістю. Зважаючи на все це, планував цією стежиною крокувати і далі по життю у професійному сенсі. Та склалося так, що вступив у Мукачівський кооперативний технікум.
Варто додати до цього хіба що один штрих, у сусідньому райцентрі він на платній основі грав за одну із міських команд.
Прийшла пора призову на армійську службу. У райвійськкоматі, зважаючи на успіхи призовника, та неодноразову участь у спортивних змаганнях за цю структуру, обіцяли Михайлові Ісакові армійську службу у спортивній роті престижних повітряно-десантних військ.
І знов доля провернула із приборжавським юнаком крутий віраж. Строкову військову проходив у піхоті в Закавказькому військовому окрузі.
– Коли прибув у частину, – іронічно згадує Михайло Михайлович, – запитав, чи можна буде пограти у футбол (як не як, привіз із собою бутси), почув єхидну відповідь писаря: пограєш!
Зі спогадів про той період так і не дізнався: зіграв таки, чи ні закарпатець на Кавказі у футбол?
Слід сказати, що закінчивши кооперативний технікум, Михайло Ісак недовго пропрацював у Виноградівській райспоживспілці ревізором. Прийшов на завод у Приборжавському. Незважаючи на спеціальну освіту, на самому початку своєї кар’єри починав із робітничої спеціальності, хоча й комірником. Погодився без особливого бажання, але вирішальне значення дати згоду для нього зіграли не неформальний високий статус посади і всі похідні від неї, а, знов-таки, футбол: можливість грати за заводську команду.
Перша сходинка на цьому кількадесятирічному непростому шляху піднімання до вершини стала своєрідною, по-своєму визначальною. Практично не проминув жодної: крім усього іншого, це дало широкий діапазон знань виробничих, технологічних процесів, економічної складової, механізмів і тонкощів у мистецтві реалізації продукції вміння налагоджувати партнерські зв’язки.
Михайло Михайлович говорить, згадуючи, спокійно, розважливо і доволі складно уявити як це сорок з чимось років тому він встигав усе: робота, футбол, навчання, художня самодіяльність. А ще – сім’я.
Неодмінно, що у його формуванні неабияку роль зіграв вступ на заочне навчання на економічний факультет Ужгородського державного університету… Опанував доволі рідку професію – постачання і збут.
Згодом, на певному етапі зрозумів, що здатний і потребує реалізувати себе і в громадському житті. Так тридцять років тому балотувався і був обраний депутатом районної ради. Михайло Ісак в цьому плані рекордсмен. Земляки шість разів довіряли йому мандат депутата Іршавської районної ради.
Його пізнання сягали глибин, а авторитет, у будь-якій справі, за яку б він не брався, досягав абсолютної величини. Колеги по депутатському корпусу добре пам’ятають його виступи, інколи занадто емоційні, але при цьому максимально аргументовані і беззаперечні.
Нелегко залишатися на плаву підприємству, яке належить до галузі, що першою потерпає від економічної кризи, а судячи по всьому, ми постійно перебуваємо в стані перманентної кризи.
Коли розмова зайшла на тему років, цей чоловік, який аж ніяк не виглядає на свої сімдесят, ніби між іншим, нагадав про свої чисельні фізичні та психологічні травми, що паралельно все життя його супроводжували як у спорті, так і на виробництві.
Ще один поворот у діалозі і ми знову занурюємось у футбольну стихію. На цей раз – його матеріальної сторони. Михайло Михайлович фанатично відданий цій грі. Він віддав їй не тільки кращі молоді роки, але й знання, досвід, фінансово-матеріальні ресурси – коли довгі роки утримував практично одноосібно місцевий футбольний клуб.
Дещо поза рамками перед ювілейної розмови, залишилася інша, не менш, а можливо і більш пріоритетна у житті тема – сім’я. Згадаємо все-таки, що дружина Марія Павлівна, не менш енергійна та амбітна жінка майже ні в чому не поступається своєму чоловікові, після недавньої виборчої кампанії стала старостою Приборжавського, а сини мають свої сім’ї і успішні у своїх сферах.

Михайло БОРЖАВСЬКИЙ.

Ваш отзыв

Ваш коментар