Версія для друку Версія для друку

Він потребував власного “синього неба” До роковин смерті Юрія Станинця

27 років тому, 11 квітня 1994 року, відійшов у кращі засвіти письменник отець Юрій Станинець. Згадуючи про той час, Петро Мідянка писав: “Десять літ тому в Горонді він ще нам читав напам’ять свій етюд “В осін­ньо­му саду”. То був справді сад на старому осідку Шелестаїв з маленькою су­шар­кою в глибині, сизими ренклодами, запахущою ізабеллою. Ми ще лиш від­кри­вали для себе материк добірної Станинцевої прози, тоді суворо пере­слі­ду­ва­ної. Маестро читав – і ті поетичні слова вищої проби возносилися в ефір і ви­та­ли над садом….
Юрій Станинець прийшов до читача з перевиданою книжкою “Юра Чор­ний”, книжкою, яку годилося б нам усім не тільки прочитати, але й знати. Чому зна­­ти? А тому, що жодні графоманські “Русини” не годні прирівнятися до кра­си Ста­нинцевого тексту. Годі шукати більшого русинства, ніж воно є в цій пові­с­т­і…
О ні, далеко ще не надолужили ми більше як п’ятдесятирічне мовчання про Юрія Станинця, який відійшов од нас на закарпатське небо, тільки пе­ре­сту­пив­ши поріг Спілки письменників, стаючи на поріг безсмертя.
До Станинця я любив приїжджати зі свого підполонинського Широкого Лу­гу, зі Станинцем листувався й сперечався, сперечався навіть за кілька місяців до його кончини. Священик великодушно прощав, бо Ісус вчив прощати. Ви­ба­чав він також численним ворогам своїм, котрих за довге життя було немало.
Станинець, як і герой його повісті Юра Чорний, був бездітний. В одному з лис­тів він писав: “За життя я обслуговував 34 села, і всюди стрічав Юрів Чор­них. Не за прізвищами, а чорною долею були чорні. А він, їхній тип, у мене. На­віть прототип…”
Я не потрапив на похорон о. Станинця. А довідавшись випадково, втратив мі­­ру чуття, розпитав про деталі…
“Ваше благородіє, хто покійник?” – “Мужик, – відповів з коня жандарм, – та чин на ньому генеральський!” (з кіносценарію Івана Драча та Івана Ми­ко­лай­чу­ка “Київська фантазія на тему дикої троянди шипшини”).
По-європейськи виховане Закарпаття в квітневі дні 1994 року ховало іс­то­рич­ну особистість – священика і письменника Юрія Станинця, що спочив у Го­рон­ді під Мукачевом. На пальцях однієї руки можна було порахувати там за­кар­патську інтелігенцію…
Що найжахливіше – на похороні Станинця не було великих промов. На­ціо­нально незаанґажовані душпастирі сказали те, що знали й могли сказати. Яка іронія долі!.. Надгробна проповідь, котру власноручно писав собі Станинець, на час похорону загубилася й не звучала на ньому. Вона була для живих, для тих вір­ників, котрі за тяжких обставин відроджують нашу історичну віру і над тру­ною того, хто за віру страждав і був переслідуваний тривалий час. Загубилася ці­ла папка, приготована заздалегідь з телеграмами про смер­т­ь­, в які тільки тре­ба було вписати дату похорон, з ходом похорону, з прощальним відклоненням від рідних і близьких, з останнім бажанням бути похованим у священицьких ри­зах… про це дбали, і добре дбали…
На весіллі Юри Чорного було рожеве севлюське вино. На поминках Юрія Ста­нинця було вино з його розкішного виноградника. Стара, розкішна і ви­пе­ще­на лоза, розгалузилась врожайними пагонами християнської моралі на пів­ден­них схилах Карпат у винограднику, насадженому Богом і Божим слугою Юрі­єм Станинцем…”.
Осінь… Найбільше Станинець любив осінь… Народився він в ту пору, коли поди вже вгиналися під тягарем вимолоченого хліба, сади пахли дозрілими фруктами і виноградом, обороги височіли, наповнені буйними травами. Осінь його заставила сідати за письмовий стіл, братися за перо, вона на­ли­ва­ла в його душу нектар творення. Усе, що є в нього кращого, написане в цю по­ру. Пташки відлітали в теплі краї, діти сідали за парти до наук, а він – за стіл, бо душа наповнювалась новим урожаєм. Весну і літо любив теж. Без них не бу­ло б плодоносної осені. Але це інша любов, вони мають свої неповторні при­на­ди. “Перші бруньки на деревах, сині очка рясту на узліссі, отари підсніжників, сад у хмарі цвіту яблуневого… Тільки б цвіт з дерев так скоро не опадав. А ще до того, щоб не падав у зливу, весняної бурі. Земля встелена сніжними пе­люс­т­ка­­ми цвіту, а повінь мете мокрими мітлами в каламуть років. Як дивитися на бі­лу смерть пелюсток? Так уквітчували синяву неба, і так нагло осипалися в бо­ло­то… Хоч і полишили зав’язь… А з нею і надію – цвітіння було немарним…”.
Ю. І. Станинець похований у рід­но­му селі Нижньому Шарді на Іршавщині. Майже всі обласні газети з гли­бо­ким сумом повідомили цю звістку, вмістивши пропам’ятні статті і некрологи. Та найболючіші слова, очевидно, написав Петро Скунць:
“Помер Юрій Станинець. А ми зосталися. Та чи варто нам зоставатися? Адже коли він був письменником, то нинішній лауреат відшив його з боязні – а раптом буде він, а не я. Потім його била доля – а може, й за це…”.
“А Спілка письменників навіть слова не сказала. Вона просувала в пись­мен­ники людей, котрі нищили цього чоловіка, чоловіка, котрий не відрікся ні від Бога, ні від людей, ні від тих, котрі його нищили. Він стоїть вище над нами, продажними, на багато щаблів, і коли він не зрік­ся за стільки літ душевної свободи – вона наша…”.
Саме поет Петро Скунць прекрасно визначив значення постаті Юрія Станинця для української літератури:
…Чи відшукаємо,
чого шукаємо
в житті жорстокому,
де зроду ми
бували левами,
були й шакалами,
були й коняками,
та не людьми.
А що зостанеться?
А хто зостанеться?
Чи правда змовчана?
Чи зле письмо..?
Уже здавалося –
немає Станинця…
Тепер не знаємо,
чи ми єсьмо.
Юрій іванович Станинець – яскравий представник со­ці­аль­но-психо­ло­гіч­­ної літератури українського Закарпаття 30-40-х років ХХ століття. Його літературна, теологічна, епістолярна й фольк­лор­но-ет­но­графічна спад­­щина довго не піддавалась цілісному ана­лі­зо­ві в пер­шу чергу з тої простої при­чини, що Юрій Іванович за фахом був греко-ка­то­лицьким свя­щеником, який з лік­ві­да­цією греко-католицької церкви впродовж доби мос­­ков­сь­ко­го пра­во­сла­в’я й атеїзму до кінця життя так і не зрікся віри, за що був ще на початку ери ра­дянської влади на Закарпатті гру­бо відсторонений від літературного процесу, а тому добра час­тина його творів ще й донині збері­гається лише в ру­ко­пи­сах. Крім того, тут маємо справу з напрочуд цікавою і склад­ною особистістю – лю­­диною з відкритим щирим сер­цем і християн­ською мораллю в нім, чоло­ві­ком впертої ба­га­то­річної праці і нелегкої пись­менницької долі, занурення у вну­­т­рішній світ якого вимагає від дослід­ни­ка ґрунтовних знань у галузі історії краю, його звичаїв і традицій, а також те­­о­логії й психології.
Усяка розмова про Юрія Станинця зводиться до того, що до­ля сипнула йо­­му щедрою рукою неабиякого літературного та­ланту, та не дала можливос­ті впов­­ні зреалізувати себе, хоч в 30-40-х роках письменницький голос Юрія Ста­­­нинця звучав впев­нено й багатообіцяюче. Та, власне, й критика називала йо­го твори “новим вкладом в скарбницю нашої літератури”, “скарбом, що дав­­ся новому Підкарпаттю”, а кни­ги “небуденним” літератур­ним яви­щем, тексти якого читаються “з ве­ликим інтересом і правдивим задово­ленням”; про­­­ро­ку­вала, що ще “много протече води, доки сучасникам якоюсь но­вою збір­кою удасться догнати оповідання Юрія Станчука”. Води справді про­тек­ло “много”. Але ні сучасники, ні на­щад­ки так і не змогли дорівнятися до кра­си Ста­­нинцевого сло­ва. Станинцеві тексти – це тіль­ки Станинцеві тексти. Їх не сплу­­тати ні з якими іншими, їх легко вирізни­ти серед сотень най­ви­шу­ка­ніших: во­­ни пахнуть йонатанками й ізабеллою, квіт­­нуть рожами й хри­зан­те­ма­ми, зігрі­ва­ють теплом і любов’ю…
Проста й прозірлива фраза Юрія Станинцеві з ро­ма­ну “Сусіди” про сонце, яке “потребує си­ньо­­го неба, щоб мог­ло зійти, засвітити і зайти…” багато що по­яс­нює… Ста­­нинець не був потрібний радянській епо­сі, в якій судилося йому жити… Оскільки пись­­мен­ник потребував власного “синього неба”, щоб ре­а­лі­зу­­ва­тися впов­ні!.. І во­но над ним роз’яснилося тіль­ки по його відході у край Вічного Світла…

Наталія Ребрик.

Ваш отзыв

Ваш коментар