Версія для друку Версія для друку

Іван Пинзеник живе інтересами громади, дбає про добробут односільчан

Із рідним селом тісно пов’язана його доля Іван Васильовича
Пинзеника. Свого часу односільчани три рази обирали його головою Чорнопотіцької сільради (1990- 2002 рр.). Десятки літ віддав рідній школі, де викладав фізику і був керівником початкової військової підготовки. Без І. Пинзеника не обходився жоден культурно-освітній захід, який проводився у школі, селі чи районі. Він і дотепер бере активну участь у громадському житті громади.
− Населені пункти, які об’єднує наша сільрада, розкидані по горах, − каже Іван Васильлвич. − Із діда-прадіда тут проживають дуже приємні, доброзичливі і працьовиті люди.
У Чорнопотіцькій загальноосвітній школі свого часу навчались колишній міністр фінансів України Віктор Пинзеник, доктор фізико-математичних наук Василь Пинзеник, відомий військовий лікар, полковник Михайло Русинко. Директором навчального закладу була відома громадська активістка, заслужений працівник культури України Маргарита Фегер. Іван Васильович гордиться тим, що неодноразово доводилося з ними спілкуватися, вирішувати різні наболілі проблеми, пов’язані із селом.
Іван Пинзеник народився 3 лютого 1951 року в с. Ч.Потік у простій селянській родині. Батьки були колгоспниками. Хлопець вчився добре, ще з дитинства мріяв закінчити вуз, здобути вищу освіту. Однак то були часи, коли ти перед тим, як вступити до вищого навчального закладу, мав пройти школу життя. Тому після закінчення десятого класу пішов працювати на абразивний завод шліфувальником. Хоча село знаходиться за десятки кілометрів від міста, добратися на роботу не було проблем – майже через кожну годину у Іршаву курсував автобус. Проте на підприємстві довго не затримався – звідси направили у Запоріжжя, де вчився на формувальника абразивних кругів.
Потім була армія. Військову службу проходив у Московському військовому окрузі. Був відмінником бойової і політичної підготовки, значківцем ГПО (готовий до праці і оборони). Іван серед інших воїнів вирізнявся тим, що він був високий на зріст, підтягнутий, фізично здоровий, навчився долати всілякі труднощі і перешкоди, ніколи не уповав на долю і служив прикладом для інших.
Коли звільнився в запас, повернувся в рідне село і пішов працювати у колгосп «Червоний партизан». Звідти за направленням вступив на навчання в Ужгородський державний університет. Закінчивши вуз, подався в Іршавське об’єднання садівничо-виноградарських радгоспів. Вів кадри, водночас був керівником цивільної оборони. Там затримався ненадовго – у 1981 році запросили працювати в рідне село у школу. Погодився.
−У ті часи військово-патріотичному вихованню приділялася особлива увага, − продовжує розповідь Іван Васильович. − Насамперед дбали про матеріально-технічну базу. При школі було відкрито тир, регулярно проводилися змагання зі стрільби, бігу, підтягування на перекладині, кидання гранати, стройової підготовки. Водночас Іван Васильович сам активно займався спортом, грав за волейбольну команду села, неодноразово брав участь у районних і обласних змаганнях.
Спорт у школі був на належному рівні. Увійшло в традицію проведення спартакіади із здачі нормативів ГПО, змагання серед сімей «Мама, тато і я – спортивна сім’я». Школярі приймали активну участь у районних змаганнях. Особливо популярним був легкоатлетичний пробіг «Від села − до села». Започаткували в школі проведення турніру з волейболу на приз воїна-афганця Юрія Маргіти, який загинув у далеких афганських горах. За збірну Чорного Потоку виступав і сам Іван Васильович. У змаганнях брали участь команди Смологовиці, Загаття, Крайньої Мартинки, Климовиці, Довгого, Великого Раківця та Дубрівки.
Крім того, Іван Васильович займався важкою атлетикою. На обласних змаганнях виступав разом із відомими штангістами Іваном Волошиновським та Юрієм Світликом, неодноразово займав призові місця.
Будучи сільським головою, чимало зробив для газифікації населених пунктів, які входять до складу Чорнопотіцької сільради – Смологовиці, Підгірного, Крайньої Мартинки і Локтя. У цьому допомогли йому тодішній голова облдержадміністрації Сергій Устич, голова районної ради Степан Бобик і народний депутат України Віктор Медведчук. Роботи проводилися майже цілодобово. Односільчани були задоволені, коли в гірські села прийшло «голубе паливо». Тоді ніхто, напевне, не повірив би, що пройде небагато часу і люди почнуть масово відмовлятися від нього, бо не матимуть можливості платити за спожитий газ.
Велику увагу І. Пинзеник приділяв благоустрою сіл, ремонту доріг. Було зведено фельдшерсько-акушерський пункт у Підгірному. При середній школі побудовано і відкрито музей партизанської слави, де неодноразово побував і командир загону Дюла Уста із Угорщини та колишні партизани, їх діти і внуки. А хіба забудуть жителі гірських сіл про ті часи, коли проводилася телефонізація. Якщо на перших порах телефон був лише у школі, фельшерсько-акушерському пункті, торгових точках та в відділенні поштового зв’язку, то вже при І.В.Пинзенику було встановлено автоматизовану телефонну станцію у Чорному Потоці на 300 номерів, у Підгірному на 200 номерів, на стільки ж – у Смологовиці. Добився також сільський голова разом із депутатським активом, щоб регулярно ходив у гірські села автобус – багато сільчан працювало на промислових підприємствах та установах Іршави.
Тепер Іван Васильович уже давно на заслуженому відпочинку, але не забуває про тих, із ким свого часу довелося працювати. Люди охоче вітаються з ним, згадують про прожите і пережите. А днями завітав у редакцію газети «Нове життя», зустрівся із старими друзями. За філіжанкою запашної кави і йшла ця розмова.
Щастя, здоров’я і удачі Вам, Іване Васильовичу!

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар