Я порівняв світлини Михайла Бабича і відомого грузинського футболіста Давида Кіпіані, який свого часу виступав за клуб «Динамо» Тбілісі, а також за національну збірну СРСР: вони й справді дуже схожі між собою – недарма Михайла називали Давидом. І він не гнівався на друзів-одноклубників. А в суперників його поява на футбольному полі у складі зарічанського клубу, навіювала страх, мовляв, у складі команди виступає сам Кіпіані! І це була не просто схожість, а ще й наполеглива фізична підготовка, прагнення до перемоги і завжди бути попереду. До кожного поєдинку він старанно готувався, виважував кожен удар, ніколи не підводив одноклубників, завжди налаштовувався на перемогу. Будучи правим центральним півзахисником, усе робив для того, щоб не дати супернику дійти до воріт, а навпаки – сам намагався забити гола. А це зобов’язувало його завжди бути у формі, підтримувати своє реноме. До речі, Давид Кіпіані теж грав на позиції півзахисника.
М.В.Бабич народився 13 квітня 1961 року в селі Заріччя в простій селянській багатодітній родині. Крім нього, було ще четверо братів і дві сестри. Михайло, а також Юрій, Василь і Іван своє життя присвятили спорту. Вони виступали за місцеву футбольну команду «Колос» Заріччя. А в 1976 році вони всі разом захищали її честь. А щодо числа 13… То тут теж чимало приємних спогадів і вражень у нього. Михайло Бабич грав під тринадцятим номером за улюблену команду, на тринадцятій хвилині забив гола, і номер будинку в нього 13… Тому він вірить у магію чисел.
− Найбільших успіхів серед нас добився брат Василь, − розповідає Михайло Бабич. − Як і в більшості зарічанських дітлахів, його улюбленим видом спорту був футбол. Він часто згадував свого першого тренера Омеляна Мартина, який прищепив йому любов до спорту. У складі збірної юнацької району, починаючи з 1966 року, Василь був учасником багатьох обласних і всеукраїнських турнірів. А навчаючись у Київському державному інституті фізичної культури і спорту, грав за збірну вузу на першість Київського міського ДТС «Буревісник».
З-поміж двадцяти збірних команд різних столичних вузів, стали переможцями. Певний період грав за юнаків київського «Динамо». Після закінчення вузу працював на посаді тренера-викладача з футболу в Іршавській СДЮСШ ОР, а також грав у футбольних командах Іршави, Заріччя та Білок. Та найбільшого успіху добився на суддівській ниві – із 1984 року почав обслуговувати матчі, спочатку на першість району, області, ігри аматорських колективів, а відтак другу лігу, першу лігу й поєдинки з участю команд вищої ліги. Він був суддею національної категорії, входив у когорту кращих суддів України. Був також інспектором федерації футболу України. Ми гордимося своїм братом, який, на жаль, уже пішов у потойбічні світи.
Михайло, як та весняна квіточка тягнеться до сонця, теж повсякчас слідував за старшим братом, вчився у нього, переймав його багатий досвід і знання. Дотепер згадує своїх перших тренерів Юрія Ратушного і Сергія Зайцева. Вони бачили у Михайлові перспективного футболіста, який не просто приходить на заняття, а й прагне добитися успіху. Він старанно виконував їх настанови, завжди намагався відзначитися відмінною грою. За це його дуже любили і поважали, бачили в ньому перспективного гравця.
Проявив себе наполегливий футболіст і в Іршавській ДЮСШ. Йому довелося грати на першість України, де іршавські футболісти були навіть серед призерів – займали друге і третє місця. Михайло Васильович з приємністю згадує ті роки. Тоді разом із ним виступали Віктор Пасулько, Іван Штефанко, Іван Мошкола, Михайло Шпак та Іван Саксон. У Західній Зоні іршавчани зустрічалися із командами Києва, Львова, Івано-Франківська, Одеси. Брала участь команда і в розиграші кубку СРСР. Півфінальна гра проходила у Каунасі. Наші земляки посіли третє місце.
За свою футбольну кар’єру Михайлові пощастило виступати із цілою когортою відомих футболістів і тренерів, про яких він згадує тепер тільки приємне. Це – Михайло Семак, Іван Січ, Василь Фельцан, Василь Васько, Ярослав Пасулько. Гордиться і своїми вихованцями, які достойно захищали честь улюбленої команди. Серед них – Михайло Зан, Юрій Булеца, Юрій Костак.
А були й неприємні миттєвості у футболі. Два рази пошкоджував ногу, довелося по півроку тільки дивитися на поєдинки з трибуни, та він ніколи не полишав футбол. Коли здоров’я налагоджувалось, знову ставав у стрій, продовжував грати за улюблену команду.
Після закінчення Сілецької середньої школи Михайло Бабич пішов працювати у радгосп «Радянське Закарпаття» шофером. Із 1979 по 1981 рр. − служба в рядах Радянської Армії. У 1982 році вступив на заочне навчання Київського державного інституту фізичної культури і спорту. Після його закінчення пішов працювати тренером Іршавської дитячо-юнацької спортивної школи. Директором школи був Ф.М.Меренич. Тільки хороші враження залишилися у нього про Федора Михайловича.
− Це людина, з якої кожен із нас, молодих, брав приклад, − розповідає Михайло Васильович. − Він був не просто керівником, а й в числі перших у районі нагороджений Почесними грамотами Міністерства освіти, удостоєний звання «Відмінник народної освіти», був членом обласного відділення олімпійського комітету України. Саме завдяки його старанням футбольна команда школи була неодноразовим переможцем обласних та республіканських змагань. На базі ДЮСШ щорічно проводився республіканський футбольний турнір на приз «Весняні Карпати», де приймали участь такі відомі футбольні колективи як «Динамо» Київ, «Дніпро» Дніпропетровськ, «Зоря» Луганськ, «Карпати» Львів, «Динамо» Мінськ. Іршава стала центром юнацького футболу на Україні. Федір Михайлович був гордістю не лише району, а й Закарпаття. За часи його керівництва спортивну базу побудовано власними силами. Є роздягальні з душовими, тренерська, методкабінет, зведено сучасне футбольне поле, є бігові доріжки.
У ДЮСШ пропрацював майже двадцять років. Із приємністю говорить про відомих тренерів школи Івана Шопу, Володимира Бондаренка та Василя Жупанина, які весь багатий досвід віддавали своїм юним вихованцям, які успішно виступали в чемпіонаті області і республіки. Доброго слова заслуговують Михайло Сокач, Василь Мошкола, Микола Фущич, Василь Костелеба, Михайло Саксон Василь Фущич, Іван Легкий.
Потім майже десять років Михайло Васильович викладав у Сілецькій загальноосвітній школі, яка дотепер залишається кузнею футболістів для команд Сільця і Заріччя. До речі, обидва футбольні клуби уже десятки років вдало виступають в районній та обласній першості, а коли на полі зустрічаються разом, трибуни заповнені так, що яблуку нема де впасти. І це при тому, що майже цілорічно зарічани займаються вирощуванням овочів.
За час роботи М.Бабич відновив у школі гандбольну команду дівчат, яка неодноразово ставала призером області. Доброї слави зажили Олеся Воробок, Наталія Воробок, Наталія Васько, Марина Устич, Мирослава Чегіль, Світлана Зан, Ольга Зан, Наталія Шерегій, Іванна Ваш, Тетяна Марко. Багато з них пов’язали своє життя із спортом, закінчили вищі навчальні заклади.
Не можна не згадати і той факт, коли проводився легкоатлетичний крос на приз газети «Нове життя». Вихованці Михайла Бабича завжди брали в ньому участь і виходили призерами.
Позитивно відгукується Михайло Бабич про своїх друзів і спортсменів Андрія Данканича, Василя Бабича і Василя Поповича. Вони завжди знаходили спільну мову, робили все для розвитку футболу у їх населених пунктах.
Тепер М.В.Бабич уже на заслуженому відпочинку. Разом із дружиною, Марією Василівною, яка десятки літ очолювала Сілецьку сільраду, виростили і виховали сина Василя, який пішов стежкою батька – пов’язав своє життя із спортом. Після закінчення школи вступив на факультет фізичної культури Ужгородського національного університету. У них чудова невістка Вікторія, яка подарувала їм онука Давида.
…У Михайла Васильовича є надія, що футбольні традиції Заріччя і Сільця будуть продовжуватися і примножуватися. Бо для цього тут створені усі належні умови. А ще – у недалекому майбутньому провести футбольний турнір між командами Сільця і Заріччя, на який запросити не тільки своїх друзів, із якими довелося разом виступати, а й всіх прихильників футболу.
Михайле Васильовичу! Із першим 60-річчям Вас!
Василь ШКІРЯ
