Версія для друку Версія для друку

Як я був у самоізоляції

І треба ж такому статися!
Якраз тоді, коли я вже збирався із заробітків їхати додому, у мене закінчився термін візи, наш уряд прийняв постанову, згідно якої, громадяни, які повертаютьсяі з-за кордону, мають піти на самоізоляцію на 14 днів. Аби не наражати на небезпеку сім’ю, заздалегідь, ще перебуваючи у Римі, подзвонив знайомому лікарю, аби той підготував для мене палату й чекав на мій приїзд, щоб я, як і годиться, провів там відведений час. Іван Іванович, звісно, погодився, бо ми знаємося з ним ще з-за шкільної парти.
Пригоди розпочалися відразу, як я тільки взяв у руки валізу і перекинув через плече рюкзак. До італйських таксистів додзвонитися не міг, бо вони знаходилися у локдауні. Проте наші українські «перевізники» клюнули одразу. Вони заповнили цю нішу, себто вирішили підзаробити на своїх же співвітчизниках. І одразу ціни на таксі підскочили у кілька разів. Тож людям, які не хотіли підхопити коронавірус і поспішали чимскоріше добратися додому, довелося платити шалені гроші. На цю вудочку попався і я. І за дорогу заплатив майже втридорога.
На кордоні мені подали листа, де я повинен був вказати, де перебуватиму на самоізоляції. Я машинально заповнив необхідні пункти, після чого разом із паспортом віддав митнику. Тут же мені поміряли температуру, поцікавилися як самопочуття, чи, бува, немає у мене загальної слабкості, кашлю, а решту, мовляв, узгоджуватимуть у телефонному режимі. «Благородним» виявився і водій, який погодився доставити нас додому – за свої послуги із кожного попросив по 50 євро (автобус перебував на кордоні майже дві години, а його власник тим часом нишпорив поміж митниками, бігав туди-сюди, напевне, вирішував якісь проблеми).
Якщо відверто, я дуже хвилювався: як нас зустріне рідна земля, як на мене дивитимуться дружина, діти – вони стільки наслухалися про пандемію в країні, де перебуває понад 140 тисяч українців. Та тільки ми перетнули кордон, як ситуація докорінно змінилася: мало, де були люди у засобах захисту – медичних масках і рукавичках. Більшість не дотримувалася і рекомендаційної дистанції.
Нараз подумалося: за кордоном така паніка, а у нас усе о’кей! Куди й поділася пандемія!? Усі обнімаються, ручкаються і цілуються. За столиком у барі сидять по 4-6 чоловік, разом п’ють каву, а поруч діти ласують морозивом. У Римі було все навпаки. Комендантська година, закриті кав’ярні, ресторани, магазини, громадський транспорт не працював. Там до карантинних заходів ставляться відповідально: просто так без діла ніхто вулицею не вештається, не смажить шашлики. Не видно і тих, хто зловживає спиртним.
Вдома на мене чекала дружина, діти і рідна матуся, але я вирішив проявити самовідданість і в такий спосіб убезпечити не тільки сім’ю, а і всіх оточуючих – прямо із автобуса подався до лікарні. Чергова медсестра інфекційного відділення вже знала, що я особисто від Івана Івановича, хоча це було десь опівночі. Приязно прийняла мене і повела у вже заздалегідь підготовлену палату.
− Ви будете сам, як олігарх, − мовила дівчина. − Про це потурбувався сам Іван Іванович. Тут для вас усі зручності: холодильник, телевізор, ванна, туалет, художня література… А ще – гаряча і холодна вода, мило, рушники, антисептик. Що скажете?
Я лише безпорадно знизав плечима: не знав, що і відповісти за таку гостинність. Іван Іванович і справді потрудився. Телевізор і холодильник, напевне, доставив із дому.
− А як там у Італії? − поцікавилася вона. − Чи правда те, що по телевізору показують?
− Правда, правда, − підтвердив я. − Рівень смертності зростає, коронавірус щодоби забирає сотні людей. Позитивним є хіба що те, що останнім часом збільшується число тих, хто виліковується.
Допоки ми перемовлялися із медсестрою Оксанкою (принаймні, так вона назвала себе) підійшов Іван Іванович. – Можливо, трохи антисептику, – запропонував він.
– А що це таке? – запитав я.
Ха!− щиро усміхнулася медсестра. Хіба не знаєте? Дезінфікувальний засіб. У мене є. Іван Іванович побачивши мене, дуже зрадів, подав руку, привітно обійняв і почав розпитувати, як я себе почуваю, що нового, зрештою, чи влаштовує мене палата. А ще похвалив мене, що я не пішов додому, а вирішив піти на самоізоляцію в лікарню, мовляв, так краще і для мене, і для родини.
− Оксанко! Чоловік із далекої дороги, чи не варто прийняти антисептик? – запропонував Іван Іванович. − Адже здоров’я – найдорожчий скарб.
− А що це таке? − вдав, що не розумію про що йдеться.
− Гарний коньячок. Може попробуємо? У мене чергування було надто важким. Уночі привезли хворого, до самого ранку довелося чергувати.
− І що? – запитально я подивився на нього.
− Слава Богу, обійшлося усе добре. Хворий залишився живим.
− Але недавно був випадок, коли всі намагання медиків виявилися марними, − мовила Оксанка. − Й через чотири години поступлення чоловік помер.
Коли медсестра накрила столик, Іван Іванович розстебнув комбінезон, зняв із голови шолом, кинув у бік рукавички та распіратор і поважно сказав:
− Працювати у таких умовах важкувато. Таке вбрання не «дихає», лікарі пітніють у ньому. Під гумовими рукавичками шкіра рук пече.
− Я б ніколи тут не працював, − зізнаюся, − хоча в дитинстві і мріяв стати лікарем.
− У даний час у нас понад двадцять хворих, − продовжує розмову Іван Іванович. − Інфекційне відділення розширили за рахунок сусіднього й готові й надалі розширювати, якщо вимагатиме ситуація.
− А як почуваються хворі? − питаю.
− Хвороба триває кілька тижнів, − відповідає Іван Іванович. − Гарячку здебільшого збиваємо таблетками і уколами. Не обходиться, звичайно, і без крапельниць.
Так за розмовою ми й не зчулися, як видудлили пляшку. Правда, лікар майже не пив, а тільки пригубив.
Але я, наслухавшись усього того, а ще чуючи в коридорі стогін хворих, добряче випив і… опинився вдома прямо на ліжку. Переді мною стояла заплакана дружина і з сумом у голосі каже:
− Знову напився! Тебе й коронавірус не бере…Навіть із далекої дороги не можеш повернутися як люди.
− Та я тільки антисептик попробував. А в самоізоляції буду вдома, разом із вами.
Дочка і син тільки переглянулися і задоволено подивилися на мене. А я знову поринув у сон.
Правду кажуть: доки здоров’я служить, то чоловік не тужить.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар