Версія для друку Версія для друку

ДУРНЫЙ АПРІЛЬ, або ТРИВОЖНИЙ СИНДРОМ

Яким же, без перебільшення, щирим було здивування, коли мене переконливо повідомили, що молоді сучасники абсолютно не святкують Першого квітня День сміху. Хеллоувін відзначаємо, День прогулянок у парку – теж, а от щиро повеселитися нам уже зась!
Український гумор по праву належить до культурної спадщини людства. Не відомо тільки, чого з цим питанням досі затягують всілякі столичні іміджмейкери та інші персони, просунуті і заробляючі на таких речах. Наша своєрідність у цьому плані не менш оригінальна ніж у англійців чи євреїв.
То ж утратити цю рису національного характеру, не менш хибно аніж загарбані «добрим» сусідом значні території. Якщо вже про сусіда, то здавна його добряче шпенили у народних анекдотах та всіляких притчах.
1 квітня стало для багатьох поколінь українців довгоочікуваною датою, коли можна потішитися над приятелями, рідними, колегами по роботі, знайомими, і, навіть, незнайомими, врешті-решт, над недоброзичливцями. Про «у вас спина у білому» всі знали, але тим не менше, таки попадалися. Винаходили і більш складні пастки, коли «сценаристи і режисери» знаходилися за лаштунками і тільки спостерігали за горе-героєм та потішалися із ситуації. Як правило, будь-які перипетії завершувалися розв’язкою із загальним позитивним сприйняттям.
Ну, а що вже говорити про казані-переказані того дня свіжі і бородаті анекдоти, то немов само по собі зрозуміло. Згадайте про Василя Івановича і Петьку, чукчу і грузин, молдаван і москалів. Тай на місцевому рівні не давали спуску о-чанам. А про Леоніда Ілліча та про Михайла Сергійовича ? Наш невмирущий народ гумористично майже вмить відреагував і на трагедію Чорнобиля.
Новітня політика також повнилася добіркою анекдотів: згадайте хоча б півтора десятилітньої давності доволі популярний, коли відома політикиня стала його героїнею із ключовою фразо при пікантній ситуації «Україна ніколи не стане перед Росією на коліна».
Наш масовий гумор, завдячуючи «95-ому кварталу» та різним «Вар’ятам», змікрірував нижче плінтуса і перетворився із доволі інтелектуального жанру, до якого гордилися належати Остап Вишня, Павло Глазовий, Штепсель і Тарапунька, Михайло Жванецький та й наші місцеві метри Василь Кохан, Павло Чучка, Михайло Чухран, лауреат чисельних конкурсів і фестивалів Юрій Мельник. А ще окрім названих народних – не за званням, а за даром природним.
Був час, навіть влада не гребувала «погратися» у сміхомовки, і брала участь у гуморинах, що їх організовували місцеві самодіяльні артисти і ноумени.
Скажете, час не той, не до сміху. Може й так, але допоки ми з іронією, гумором і сатирою дивитимемося і сприйматимемо наші будні, до тих пір матимемо перспективу. Тривожить інше. До цих пір, як би це сумно не виглядало і не звучало, здається, над COVID-19 ще не жартував ніхто. Абсолютно не закликаю до танців на кістках, не святотатствую, але вчувається у подібній тиші тривожний синдром.
Напередодні, зовсім несподівано знайшов оригінальну відповідь на запитання, чому молоді сучасники не святкують День дурня, День Сміху, Дурный апріль, як тільки в народі не називають 1квітня. Сподобився на це у геніального британця Бернарда Шоу «Почему это так устроено: люди умеющие веселиться, не имеют денег, а люди, имеющие деньги, не умент веселиться».
От і стоїмо перед дилемою, що краще?..

PS.
Продовження теми на сторінках цього випуску: де правда, а де ні – це вже питання до авторів і редактора. А, можливо, й до читача: хто який текст як сприйме.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар