Яким же, без перебільшення, щирим було здивування, коли мене переконливо повідомили, що молоді сучасники абсолютно не святкують Першого квітня День сміху. Хеллоувін відзначаємо, День прогулянок у парку – теж, а от щиро повеселитися нам уже зась!
Український гумор по праву належить до культурної спадщини людства. Не відомо тільки, чого з цим питанням досі затягують всілякі столичні іміджмейкери та інші персони, просунуті і заробляючі на таких речах. Наша своєрідність у цьому плані не менш оригінальна ніж у англійців чи євреїв.
То ж утратити цю рису національного характеру, не менш хибно аніж загарбані «добрим» сусідом значні території. Якщо вже про сусіда, то здавна його добряче шпенили у народних анекдотах та всіляких притчах.
1 квітня стало для багатьох поколінь українців довгоочікуваною датою, коли можна потішитися над приятелями, рідними, колегами по роботі, знайомими, і, навіть, незнайомими, врешті-решт, над недоброзичливцями. Про «у вас спина у білому» всі знали, але тим не менше, таки попадалися. Винаходили і більш складні пастки, коли «сценаристи і режисери» знаходилися за лаштунками і тільки спостерігали за горе-героєм та потішалися із ситуації. Як правило, будь-які перипетії завершувалися розв’язкою із загальним позитивним сприйняттям.
Ну, а що вже говорити про казані-переказані того дня свіжі і бородаті анекдоти, то немов само по собі зрозуміло. Згадайте про Василя Івановича і Петьку, чукчу і грузин, молдаван і москалів. Тай на місцевому рівні не давали спуску о-чанам. А про Леоніда Ілліча та про Михайла Сергійовича ? Наш невмирущий народ гумористично майже вмить відреагував і на трагедію Чорнобиля.
Новітня політика також повнилася добіркою анекдотів: згадайте хоча б півтора десятилітньої давності доволі популярний, коли відома політикиня стала його героїнею із ключовою фразо при пікантній ситуації «Україна ніколи не стане перед Росією на коліна».
Наш масовий гумор, завдячуючи «95-ому кварталу» та різним «Вар’ятам», змікрірував нижче плінтуса і перетворився із доволі інтелектуального жанру, до якого гордилися належати Остап Вишня, Павло Глазовий, Штепсель і Тарапунька, Михайло Жванецький та й наші місцеві метри Василь Кохан, Павло Чучка, Михайло Чухран, лауреат чисельних конкурсів і фестивалів Юрій Мельник. А ще окрім названих народних – не за званням, а за даром природним.
Був час, навіть влада не гребувала «погратися» у сміхомовки, і брала участь у гуморинах, що їх організовували місцеві самодіяльні артисти і ноумени.
Скажете, час не той, не до сміху. Може й так, але допоки ми з іронією, гумором і сатирою дивитимемося і сприйматимемо наші будні, до тих пір матимемо перспективу. Тривожить інше. До цих пір, як би це сумно не виглядало і не звучало, здається, над COVID-19 ще не жартував ніхто. Абсолютно не закликаю до танців на кістках, не святотатствую, але вчувається у подібній тиші тривожний синдром.
Напередодні, зовсім несподівано знайшов оригінальну відповідь на запитання, чому молоді сучасники не святкують День дурня, День Сміху, Дурный апріль, як тільки в народі не називають 1квітня. Сподобився на це у геніального британця Бернарда Шоу «Почему это так устроено: люди умеющие веселиться, не имеют денег, а люди, имеющие деньги, не умент веселиться».
От і стоїмо перед дилемою, що краще?..
PS.
Продовження теми на сторінках цього випуску: де правда, а де ні – це вже питання до авторів і редактора. А, можливо, й до читача: хто який текст як сприйме.
Михайло ІСАК
