Версія для друку Версія для друку

Він із юності пов’язаний із Іршавою

У декого заголовок цієї публікації може викликати подив: загальновідомо,що видатний український поет Василь Густі народився в Королеві, селищі залізничників над Тисою і саме в сім’ї залізничника Петра Густі. Мати, Марія Михайлівна, була робітницею в місцевому радгоспі.
– Десь із п’ятого-шостого класу, – згадує Василь Петрович, – мені часто доводилося підміняти її в ланці. Вона казала, що ту пусту і майже безплатну роботу можу виконати і я, а от домашню – ні. Так воно було й насправді, тому я з юних літ знаю, що таке мотика й нелегкий труд із нею в «ім’я побудови комунізму»…
Хлопець чесно відпрацьовував мамину норму, добре вчився і ще встигав відвідувати літературну студію при виноградівській райгазеті. Керував нею іршавчанин родом Степан Жупанин – знаний поет і науковець, котрий тоді там жив і працював. Той першим із професіоналів підтримав юний талант і неодмінно радив – після закінчення школи треба йти на філфак Ужгородського держуніверситету.
Так і сталося. Але трапилося і те, що серед першокурсників того набору опинилася й Ірина Звонар з Іршави. Красива, розумна, розважлива, відмінниця з першого семестру. На неї, звичайно, задивлялися хлопці, але нікого вона не підпускала до себе й близько. А от із Василем у них завжди знаходилася спільна тема для розмови, бо вона теж кохалася в літературі, писала вдалі образи, зарисовки, оповідання, збирала й записувала фольклор. Василь друкував свої поезії в університетській газеті та «Молоді Закарпаття». Спільні інтереси й уподобання зблизили, подружили їх. Молоді літератори й не помітили як сталося так, що вони вже жити не могли одне без одного.
Та життя мов казка. І не завжди з хорошим кінцем, бо саме тоді настав період реставрації сталінізму. Молодого поета запідозрили в націоналізмі, що було тоді занадто великим гріхом. Справа набрала серйозних обертів. Мало не виключили з університету, ледве вдалося залишитися на заочному відділенні. А потім постала дилема: суд і тюрма або солдатська служба. Мабуть, зважаючи на пролетарське походження, Василя відправили на військову службу з метою перевиховання. Бо вважали, що університет муштри виб’є ідеї, що засіли в його голові.
З усіх студентів, що проходили тоді по одній справі, Василя покарали найсуворіше. Було чимало таких, що відразу почали дистанціюватися від опального товариша. Відданою та незрадливою залишалася тільки Ірина Звонар.
Задум вершителів долі вдався тільки частково. В армію його таки відправили й він попав у м.Керч, що на півострові Крим. В давнину це місто називалося Пантікапей і було центром напіввасальної залежної від русичів землі Тьмутаракань. Довго ця земля залишалася загадковою для жителів, які жили північніше від неї і вважалася майже кінцем світу.
Але в ті часи, коли там відслужив перші свої шість місяців армійської служби Василь, Керч виявилася для нього надзвичайно цікавою і він із інтересом вивчав історію цього древнього міста, полюбив його. Це видно вже з його першої поетичної збірки «Перон», що появилася 1977 р.
Потім його перевели в м.Херсон, що вже на материковій частині України, але, як і Крим, є складовою частиною Таврії, котру так любили й оспівували Олесь Гончар та Максим Рильський. Згадаймо хоча б їх книги «Тронка» та «В затінку жайворонка».
Та найбільшим щастям для солдата Василя Густі був приїзд у Херсон його Іринки. Вона летіла сюди мов на крилах. Там вони остаточно вирішили одружитися. Це сталося відразу, як тільки Василь звільнився з військової служби – восени 1973 року. Весілля було в Іршаві. З того часу Василь, хоча молода сім’я жила в Ужгороді, мимохіть почав рахувати себе іршавчанином. Ще б пак! Тут у дідуся Василя Юрійовича Звонаря та бабусі Ірини Юліївни, виростали їх діти – Роман, Іринка та Андрійко. Останній, до речі, закінчив з відзнакою першу Іршавську десятирічку. Так що має право казати нині Василь Густі, що до Іршави він прив’язаний пуповиною. До речі, сестра поета Моріка теж мала за чоловіка білківчанина за походженням Михайла Ерделі.
З своєю іршавчанкою, Іриною, вони були чудовою парою. Працювали в одній сфері, мали спільні інтереси й уподобання, словом, жили душа в душу, розумілися з півслова.
Вважаю за честь, що мені прийшлося знати цю сім’ю зблизька, бо одружився на двоюрідній сестрі Ірини Ганні Мигович, яка була хресною їх первістка Романа. Ми часто зустрічалися сім’ями – В Іршаві, Ужгороді, Арданові. Дуже добре пам’ятаю батьків із Королева – щирих, скромних і мудрих. Петро Васильович Густі був машиністом паровоза, об’їздив колишній Союз аж до Уралу, а під час війни був солдатом партизанської армії Йосипа «Броз» Тіто в Югославії.
– Я поїхав на заробітки у русинську Велику Бачку, що в сербському краї Воєводина. Був молодим. Одного разу партизани Тіто прямо з поля забрали мене до себе – згадував старий партизан. – Згодом я зрозумів – добре, що так сталося, бо це могли зробити й хорватські «усташі», які співпрацювали з німцями і вели збройну боротьбу проти Тіто. Ось звідки тягнуться корені сербсько-хорватської війни, що сталася після розпаду Югославії.
П.В.Густі радянська влада довго не визнавала учасником війни, бо з Тіто в неї були непрості стосунки, але, врешті, все стало на свої місця.
В Ужгороді сім’я В.П. Густі жила спочатку у приватних квартирах, а потім їм дали на дві сім’ї трикімнатну хрущовку. Згодом сім’я Майї Артьомової переїхала, а Густії там мешкають по сьогодні. За містом побудували дачний будиночок. Колись навідувалися туди часто, займалися городництвом. Там Василь виявився дуже роботящим, що, інколи, викликало навіть непорозуміння з сусідами-колегами по перу, які виходили на природу тільки відпочити.
– Тепер, після смерті Ірини, я рідко буваю на дачі, – каже Василь Петрович. – Більше там порядкує син Роман. Та й до кого ходити – ні Василя Вовчка, ні Петра Скунця, ні Василя Кохана, як і мого земляка Василя Вароді та колеги по роботі Василя Ігната вже нема. Ні, вони, як і моя Ірина, живуть у книгах, у спогадах, а для мене – в моєму серці. Відраду знаходжу в роботі, в слові.

Михайло Ціцак

Ваш отзыв

Ваш коментар