Версія для друку Версія для друку

Робітник, роботодавець, робота

Є така приказка: «Все нове – добре забуте старе». Хто читав мої статті в попередніх номерах «Нового життя», той, напевно, звернув увагу, що я дуже люблю порівнювати минулі роки нашого з вами життя із життям теперішнім. І думаю, багато хто з Вас, людей старшого покоління, так робить і всі ми приходимо до одного й того висновку. На жаль, не залишилось ні хорошого старого, немає і чогось кращого нового, крім одних пустих обіцянок перед виборами, безробіття в країні, злиденні зарплати і пенсії, сплюндровані ліси і поля і т.д. Чому я в заголовку своєї статті на перше місце поставив робітника? А тому, що ні один виробничий цикл не відбувається без людських рук попри комп’ютеризацію і роботизацію підприємств. Людський фактор був, є, і буде залишатися незамінним у виробничому процесі. А коли немає робітників, не потрібно і керівників (різних рівнів, до речі, бо їх іноді на виробництві більше ніж робітників за рахунок тих самих робітників), так само як не потрібні і генерали, якщо немає солдат. А люди були потрібні завжди на будь-якому виробництві, особливо в сільському господарстві, швейному виробництві, на будівництві і т.д. Візьмемо для порівняння тодішні (совдеповські промислові підприємства і теперішні за вільної України). В минулому не було, напевно, назви україно-американо-угорське підприємство чи німецько-українське, а були підприємства, які належали одній державі, правда були філіали (їх розміщали в основному там, де була надлишкова робоча сила) розташована в різних регіонах тодішніх республік. А зараз, що не підприємство, то спільне з кимось закордонним, де керівники в основному зацікавлені в своїх доходах, бо в нас і робоча сила дешева і за податки можна домовитися, а іноді і працівники не оформляються на роботу належним чином і тут маємо надходження в бюджет. А скільки різних, так би мовити кустарних підприємств, де виготовляють продукцію низької якості, де немає кваліфікованих кадрів, відсутні елементарні умови та правила техніки безпеки, що призводить до частих нещасних випадків, свідками яких ми, на жаль, є. Зарплати видаються в конвертах, робітники соціально не захищені, а так звані «власники підприємств» жирують, не сплачуючи до бюджету значні суми, що дається в знаки потім на пенсіях, зарплатах вчителів і медиків, і інших бюджетних працівників.
А додайте ще до всього величезний штат чиновників різного рівня, потрібних і не потрібних, які ставлять собі посадові оклади на свій розсуд. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль каже, що нам потрібно ще років 30-40, щоб за рівнем середньої зарплати догнати Словаччину і Польщу, однак сам не з бідних, якщо подивитися його декларацію, а насправді, хто його знає. От і візьмім простого робітника будь-якого підприємства, скільки років йому потрібно працювати, щоб нажити такі статки, як шановний міністр. І це лише один приклад. Так що дешевий робітник потрібен багатим олігархам, а їм, у свою чергу, начхати на те, як живе той самий робітник, який на них (олігархів) працює, що робітник їсть, де спить, на чому їздить, як лікується, як відпочиває.
Мені, слава Богу, буде 65 років, але ще і зараз працюю, я спеціаліст сільського господарства, трудився у різних фермерських господарствах, зараз працюю в рідному Арданові агрономом у фірмі, що займається вирощуванням фундука (культурної ліщини) і бачу одну й ту саму картину по відношенню до виробництва. Керівники підрозділів, здебільшого, не є спеціалістами даних галузей, ніхто не знає яка в них освіта, трудовий стаж, і стає зрозумілим, чому в них таке ставлення до робітників і взагалі до технологічних процесів. 

Їх важко переконати, що з агротехнології не можна викинути певну роботу, бо в підсумку потім все відбивається на кінцевому результаті. Іноді смішно стає від прийнятих ними рішень. Часто гроші, як кажуть, йдуть на вітер. І це не дивно, бо що людина в 23-25 років, яка не бачила ніякого виробництва, без фахової освіти може запропонувати виробничому колективу. Такі керівники, навпаки, уникають зустрічей з робітниками, щоб менше чули про наболілі ті, чи інші проблеми, які хвилюють працівників. І це біда, біда всієї держави, яка потребує висококласних фахівців, хазяйновитих, а не грошовитих керівників, які живуть виробництвом і проблемами своїх людей, їхніми умовами праці і відпочинку, щоб той робітник відпочивши добре, з новою енергією став за той чи інший верстат, а не думав, за що купити буханку хліба чи ліки для дитини завтра. Ось такі керівники потрібні сьогодні країні. Ну і звичайно, треба мати де готувати такі висококваліфіковані кадри для будь-якого напрямку нашого з вами життя. Не для того, що я такий вже класний спеціаліст, закінчив Одеський СТІ і маю певний досвід роботи в сільському господарстві. Для прикладу наведу, мені пропонували роботу агронома інвестори, які вирощують, вірніше закладали площу фундука в с. Шаланки, на що я їм відповів, хай шукають молодих агрономів, а не пенсіонерів, на що вони відповіли: не треба їм молодих, бо знають, як вони вчаться і що вміють. Мене не спокусило навіть те, що давали ще раз таку зарплату, яку я отримую тепер. Так що молодих людей закликаю, якщо вже обрав собі професію за вподобанням – навчайтеся добре, станете гарними спеціалістами і будете потрібні на тому чи іншому виробництві. І всюди, де б не працювали, вас тоді будуть поважати і керівники і робітники.
Отож, якщо трудитися по-чесному, по законах, які мають діяти однаково для всіх виробників без «кришувальників», створити на підприємстві чесні виробничі відносини, сформувати стабільні виробничі підрозділи, дбати про гідне життя робітників, то таке підприємство буде процвітати навіть в сьогоднішніх умовах. А керівники з чистою совістю будуть дивитися в очі людям. Бо коли всі разом роблять спільну справу – від робітника до гендиректора, до профільного міністра, то я впевнений – успіх не забариться. Ось з такими підходами до виробництва ми можемо повернути заробітчан на Батьківщину, приносити користь своїй державі, своїм людям, а не окремим олігархічним групам. Бо наші прадіди і діди теж батракували по Аргентині, Америці, Бельгії, щоб заробити на кусок хліба, покидаючи Батьківщину і сім’ї, але потім цей процес припинився, бо була робота вдома. Отак, шановні наші міністри, роботодавці думайте не тільки про себе і свої статки, а про те, як повернути людей додому до сім’ї, до рідних, приносити користь своїй, а не чужій державі і мати, нарешті, своє все те, чим країна багата, а не чекати милостиню від МВФ. Бо своє візьмеш коли хочеш, а чуже – коли дадуть. Тоді в нас будуть і тарифи нормальні, і ціни на продукти і енергоносії, і буде порядок у країні, покращиться в кінцевому результаті життя усіх людей. Тоді ми і будемо пишатися нашою квітучою Україною, тоді вона буде дійсно Незалежною.

Іван ЛЕНДЄЛ
с. Арданово

Ваш отзыв

Ваш коментар