- Нове життя - https://nz-ir.com -

НЕ ГОНІТЬ ХМАРАМИ

Як і кожен занницький (приборжавський) дітвак мого покоління, я чув про Івана Батринчиного (Гринюка). Наше дитинство минало здебільшого На Гринюках – центральній частині Боржави, що протікає через село. Малеча боялася цього незвичного чоловіка і водночас тяглася побачити його незвичний образ. Лише з віком усвідомив, що так магічно притягувало до нього. Старші хлопці малечі переказували справжні історії та страшні вигадки, які в результаті зводили перед ними психологічний бар’єр і в той же час незбагненним чином манили до нього. Немов зачаровані, ми спостерігали за його неквапними рухами, вмиванням обличчя із іскрометних бризок річкових хвиль, піднятими у синє небо рук і широко відкритими повіками, що майже не закривали безодню світлосірих зіниць, які мертвотно не відображали нічого. Ще й дотепер серед земляків живі свідки надприродного Іванового дару розганяти хмари, або навпаки – накликати бурю.
Мине з десяток літ і доля зведе мене з цим чоловіком.
Але поміж тим, у минулому загубився ще один випадок. Одного літа, здається, після восьмого класу, я кілька тижнів перебував у сусідньому Лукові у місцевій восьмирічці, на базі якої діяв літній районний табір шкільного комсомольського активу. В один із днів нас провели мальовничими околицями цього гірського села. Не знаю як іншим, але мені в пам’ять з тих пір закарбувалися дві речі, яких уже ніяким земним чудом не повернути. Перша – це природна печера, названу місцевими Фантовою, і де тепер «підприємливі» сучасники вже давно зробили незаконну каменоломню, зруйнувавши природну пам’ятку. Другою – став візит до хижі Івана Батринчиного. Ніби кольорова світлина, пам’ять зберігає картину: на зеленій галявині, перед невеликою дерев’яною хатинкою, обмазаною глиною і акуратно побіленими вапном стінами, ми сидимо напівколом і затаївши подих, слухаємо гортанний спів цього відлюдника.
Ще через рік чи два, якогось літа, доля піднесе мені неймовірний подарунок, яким, як і майже кожен юнак, бездумно знехтував, хоча заради правди, слід сказати, що таки намагався якось технічно зафіксувати голос цієї унікальної і, як мінімум, талановитої особистості, на позичений у родича бабінний, побутовий магнітофон майбутній кум записав голос на якусь із популярних рок-груп
Кілька років тому на сторінках «НЖ» мав щасливу нагоду розповісти читачам про будівництво сільського дитсадка в Приборжавському та монументальне панно на одній із його стін, виконане художником і поетом Іваном Шмулигою. Так от, у той же період, у будівельній бригаді батька, що зводила цей важливий соціальний об’єкт села, працював і рідний брат Іана Батринчиного (Гринюка) – Федір. Не скажу що кожної неділі, але доволі часто вихідними чи у релігійні свята весь колектив бригади, нерідко у сімейному складі, виходив під Клубук, – на зимівку до Івана Батринчиного. Пекли солонину, булі, шашлики. Не обходилося і без чарки сливовиці. Але, повірте, не можу ніяк згадати чи нею пригощали і господаря. Він же, у свою чергу, щедро частував братових друзів і колег оповідками про важке своє дитинство у попівських наймах, поневіряння каліки, глобальні кліматичні прогнози, які чомусь збуваються, але обернено-пропорційно, відьомські шабаші, різні неймовірні пригоди, в тому числі і з ним особисто. Нерідко, зважаючи на настійливі прохання, співав.
Серед різних розповідей декілька разів згадувалося і ім’я Михайла Машкіна, який неодноразово бував там у гостях у Івана. Самобутній автор охоче виконував пісню, основну частину тексту і мелодику якої, на моє тверде переконання, будь-який незалежний літературний і музичний експерт, співставляючи із широко відомим текстом машкінської «Верховини…» знайшов би відсотків на сімдесят-вісімдесят тотожними – все одно, що до ідентичності алмаза і діаманта. А от стосовно істинного авторства, то хіба майстер-ювелір оспорює своє авторство із природою: юридичні права належать йому, природа ж таких апріорі, по суті своїй, не потребує. Що-небудь подібне можемо спостерігати і на нашій Верховині уже понад шість десятиліть.
Яким чином ім’я Івана Петровція, поета, чи то «чоловіка із Осою», стало дотичним до цієї історії? А дуже просто. Свого часу молодий Іван Юрійович працював завідуючим Приборжавським сільським клубом і безпосередньо зустрічався із Іваном Гринюком.
Чому Іван Петровцій не міг того робити, що робив Михайло Машкін, «ходив по горах, полонинах цей привітний, усміхнений чоловік з баяном у руках, сідав біля вівчарської ватри, уважно слухав, розпитував, творив пісенну красу краю, що вічно живе і вічно житиме в народі».
Автору цих рядків можуть закинути суб’єктивність у позиції, квасний місцевий патріотизм. Нехай так! Тоді почнемо вже хоча б із того, що в цьому такого вже поганого? Це абсолютно не той випадок, що про нього йдеться у приказці «тко чужоє не любить та Бог дай’му і своє не треба». Бринзу і я люблю, як на то вже пішло. Але Іван Батринчин вівчарем точно не був. Хоча, вівчарські коломийки бувають талановиті, та ще й які! Прийшлякам доводиться бути більш ревними у відстоюванні певних характерних ознак, рис народонаселення аніж тим таки автохтонам. Вони не можуть собі просто так дозволити бодай із мізерією критики гледіти на будь-який факт, явище, тенденцію, яку той таки корінний житель каменя на камені не залишить: і йому проститься. Так само вони на більш високих регістрах духовного відчувають і, буває, геніально передають вібрації навіть на національному рівні. Візьміть, до прикладу, того ж таки Ребета, Шептицького і так далі – у українців цей ряд аж ніяк не короткий.
На захист авторства Михайла Машкіна у Фейсбуці свої голоси підняли та отримали чимало лайків і «бурных продолжительных аплодисментов» Василь Кузан і Богдан Барбіл. Перший – відомий поет, земляк «прийшляка» Михайла Машкіна, другий – заслужений журналіст України, в минулому багаторічний власний кореспондент ТАРС-РАТАУ по Закарпатській області. Чому частина цитати російською, думаю читачеві стане ясно в подальшому. Та чомусь ті, хто їх так захоплено підтримує, залишають поза увагою, що всі їх аргументи, докази носять щонайменше непрямий характер: хтось (відомий гуморист) іще досі не опублікував документальну книжку; хтось із дитинства запам’ятав оперні постановки на сільській сцені, «але ніколи ніде, ні в яких компаніях не чув про те, що пісня – гімн закарпатців написаний не Михайлом Машкіним». Врешт-решт на загальний розсуд прямі родичі поета і композитора Михайла Машкіна до цих пір так і не надали «Всі архівні матеріали дідуся зберігає в себе син поета-композитора – Михайло Машкін з Ужгорода. Вони б могли стати експонатами Закарпатського краєзнавчого музею. <…>Мабуть, у папках є рукописний текст пісні “Верховивно, мати моя».
Справді, чому б рідним раз і назавжди не покласти край інсинуаціям, якщо вони такі. Або чесно не визнати, що у геніального гімну Закарпаття є співавтор. «На жаль, ці всі розмови залишилися в кулуарах і таланту Дводушника не дана належна честь! Якось так…» Ці слова належать відомому танцівникові і хореографу Івану Панькові, якого Б.Барбіл назвав, свідомо чи ні, Іваном Паничем (таке прізвище так само автохтонне у Довгому).
Талант Михайла Машкіна гранично важко пробивав собі шлях до всесоюзної слави. Видно по всьому, не все гаразд, з точки зору партійних та гебістських ідеологів було в його минулому. Про це, мабуть, ми так уже ніколи й не дізнаємося. Та коли вже вирішили відкрити перед ним та його дітищем – ансамблем «Боржава» – завісу головної московської сцени, то й весь потужний пропагандистський механізм запрацював на нього, на його творчість. І хто б тоді дозволив якому-небудь неписьменному, майже незрячому селюку, про якого ходили переконливі чутки про зв’язки із потойбічними силами, претендувати на авторство, чи, може, таке дозволив би собі який не-будь із місцевих сільських чиновників? Пане Богдане, у вас багаторічний досвід роботи у найбільш офіціозному і цензурованому радянському агентстві, яке формувало ідейних маяків; чи можливе таке, щоб КПРС дозволила скинути з п’єдесталу того, кого вона вирішила там все-таки поставити?
То вже інше, більш делікатне питання, чому згодом його ім’я два десятиліття так усердно на офіційному рівні замовчували на мій погляд абсолютно незаслужено.
У згаданих постах чомусь поза увагою залишився інший факт. Завдячуючи іншому землякові Михайла Машкіна – Юрію Глебі та тогочасному голові Іршавської районної державної адміністрації Степану Бобику, ім’я Михайла Машкіна було піднято на всеукраїнський рівень, практично із небуття, які, доклавши неймовірних зусиль, домоглися проведення іменного фестивалю.
То, може, й тепер варто зосередити всі зусилля на увічненні пам’яті автора (співавторів), неперевершених її солістів-виконавців, самої пісні-гімну Закарпаття та залишити геніальні душі у вічному спокої. А, може, зібратися та поставити їм обом пам’ятник: знайшов таки Ернст Неізвестний геніальний хід увічнивши Микиту Сергійовича у чорному і білому граніті, хоча той пройшовся по його та інших митцях, творчості на Манежі.
Не гоніть хмарами, не сійте бурю!
Автор наголошує на оціночності власних суджень.

Михайло ІСАК