Версія для друку Версія для друку

Ромашки для Митрихи, бо серце хороше мала… Новела-бувальщина

Михайло – друг дитинства. У ті давні роки ми з ним випасали корів в урочищі Ходиші.
Нічим він не був примітним. Одне добре запам’ятав: Михайло мав досить-таки виразний шрам на підборідді. Одержав його у нагороду від гарячого горщика: ліз туди, куди не треба. Та от саме через це потрапив до лікарні. Саме тут я побачив тітку Ганну – мамку Михайла.
Худа, згорблена, мов стара верба, стояла вона зі мною перед дверима лікарні. Пооране борознами обличчя насторожилося, знітилося. По ньому котилися одна за одною сльози, що ховалися у зморшках. Очі, її добрі, теплі очі, дивилися благально, просили порятунку синкові.
Ось із кабінету вийшов лікар:
− Негайно потрібна кров!
Я ніколи не бачив таким нашого дільничного лікаря. Він був дуже схвильований.
−Беріть мою, − благають безкровні вуста Михайлової матері. Хоч не знає вона, кому та кров потрібна. Та ладна віддати все на світі, щоб Михайлик, її дорогий синочок, видужав і залишився живим.
Із тих пір промайнуло чимало літ. Михайло змужнів. А Ганну Митрову роки тиснули до землі. Чимало горя зазнала. П’ятеро діточок дала вона цьому світові. І тільки Михайлик залишився. Трьох синів і чоловіка забрала проклята війна. Доньку, Олену, тиф задушив. Мати жила разом із Михайлом, поки він не поїхав вчитися в інститут. А потім Ганна Митрова сама на своїх плечах носила з лісу дрова, щоб напалити в хаті, вирощувала в городі цибулю, картоплю, помідори. А восени збирала все це, щоб було зимою синкові що поїсти.
Михайло закінчив інститут. Приїхав до матері, а вона присяде іноді на лавиці, зажуриться-забідкається, а потім поволі встає, виходить на двір.
− Руки болять, ноги не служать..
На цей час, хвала Богу, їй було вже за вісімдесят.
І раптом десь за плечима – крик…
− Куди преш? Щоб осліпла! Чого лізеш до воріт? Давай назад! Сядь отам на лавицю і трупом… Не ворушися!
Оце сказав Михайлик. А згодом забурчав: «Одна мука мені з нею, не помирає проклята! За що така кара?»
Не відала то матінка, що синок її напідпитку прийшов додому. Скорилася його волі.
Син часто почав обзивати матір, ображати її. А коли вона занедужала, не лікаря привів, а попа – для сповіді.
…Роки, роки. Скільки вас промайнуло! Скільки доріг сходжено, важких, кам’янистих.
І ось несподівана зустріч.
− Здоров, друже!, − радо беру його в обійми.
− Петя! Чортяка! Ну й зустріч! − трясе мою руку Михайло й запрошує у ресторан «Едельвейс», що біля історичного факультету в Ужгороді.
Через якусь мить він загорланив:
− Офіціант! А де стакан з водкою!? Я вип’ю за старого товариша!
І вже до мене:
− Давай, розказуй, як життя, що нового? Ага, непогано кажеш. Університет закінчуєш, значить! І всього-на – всього істориком будеш? Та що ти, Петя?! Ех, не знаєш ти, той… діла провертати. Гм, от подивися – я…Закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Працюю тут поруч, в тресті «Закарпатліс», біля фізмату. І посада яка!
Схопив спітнілою рукою чарку:
− І квартира в мене, як палац! А ще скажу тобі тільки як другові: дачу в селі Барвінок скоро буду мати. Ну, це, братику, екзотика, романтика, Так, то…
− А мати як: жива, здорова, пише? А, можливо, й навідується, − звернувся я до нього.
− Ні, я їй не писав. Вона ж у мене неграмотна….
Від почутого я оторопів.
− Та чого ти так витріщився? − дивиться він на мене здивовано.
В очах його я бачив каламуть. Однак говорив він усе це у якомусь дивному пориві, трохи розгублено, проте зупинитися не міг.
− Ех, багато чого ти не знаєш, не розумієш, Петя. Хіба ти не знаєш її? Оце посилку суниць прислала. Чудна якась! Думає, цього сміття мало в місті. Але мати залишається матір’ю.
Раптом наче його хтось підмінив. Солодко затягується сигаретою.
− Пали і ти, − звертається до мене, − гаванські. По сорок копійок за штуку платив…
−Так. А як відносно відпочинку плануєш? На село? Додому? Дивак, помреш від нудьги. Ну і що там особливого? Пляж, кажеш, обладнано на Боржаві?! Що? Туристи з’їжджаються? Не знав. Чесно скажу – не знав.
− Перед матір’ю ми завжди в боргу, − продовжує він. − Скільки безсонних ночей вона провела біля нашого ліжка. А скільки тривог перенесло її серце! Хто посміє відвернутися від матері, скривдити її?
− Ех, не даремно у пісні співається…
У ресторані Михайло на всю залу кричить:
− Оркестр! Оцю саму… Як її? Трояк плачу…
Він дістає з кишені нові (радянських часів) три карбованці і, похитуючись, прямує до естради.
Через хвилину у залі полинула чарівна мелодія. Михайло підтягує:
Рідна мати моя,
Ти ночей не доспала,
Ти водила мене…
− Ну за твоє…
П’є він з якоюсь насолодою.
− Чорт! Тисячу пробачень, але я вже п’яний… Значить, ти будеш на днях у селі?
Він повернувся вправо і гукнув:
− Офіціант! Коробку цукерок, як їх…»Ромашки».
Офіціант приніс коробку з цукерками.
− На, бери! − простягнув до мене правицю, − передаси старій… Скажи: приїду позагоряти…
Я поспішаю.
…Ось і рідне село. Тут виріс я, ріс тут і Михайло. Хата. Моя мама на порозі. Обнімаємось. Тижнів зо два не бачились. Як-то здається давно. Мама помітила, що я кудись збираюся.
− Ти куди? − мама стривожено питає.
− Понесу старій Митрисі подарунок від сина.
− Ой, небоже, не є вже на цій землі Митрихи. Земля їй пухом!
Я остовпів. Мені здалося: грім десь загуркотів…
− Телеграму давали Михайлу… Не приїхав чомусь.
Та я вже йшов. І сам не знав куди. Бачу − переді мною свіжа могила. Обережно кладу на неї коробку з «Ромашкою».
Для чого? Простіть, мене, мамо…
Озираюся – нема нікого. Значить, я сам це сказав. Знову беру в руки коробку. Жбурнув нею в кущі. Поблукав біля кладовища по чарівному білківському полі, назбирав свіжих, вітрами і сонцем припахлих ромашок і поклав їх на могилу Митрихи. Бо серце хороше мала…

Петро ПІТРА,
с.Білки

Ваш отзыв

Ваш коментар