Версія для друку Версія для друку

Петро Світлик – знавець душі народної (з нагоди 120-річчя з дня народження) 01.03.1901 – 2.09.1973

Коли ми осмислюємо свою історію не завжди замислюємося, а може й не знаємо ким вона творилася, хто закладав цеглинки Української самостійної держави. Творилося це не тільки в Києві, чи інших містах нашої держави, а і в нас – маленькому, західному куточку України, котрий Австро-Угорщина називала Руська Крайна, демократична Чехословаччина – Підкарпатською Руссю, Угорщина – фелвідийком, а населення, яке тут проживало угро-русинами.
Найбільш вільно, стосовно національної ідентичності, населення Підкарпатської Русі почувало себе в складі Чехословацької держави. Академія наук цієї країни визнала населення Закарпаття українцями, мовою викладання в школах була українська. Учителів не вистачало, тому молода європейська держава залучила до викладання в школах емігрантів зі східної України, які втекли від комуністичного режиму. Готувалися й місцеві кадри.
Із приходом чехів повністю була реформована Ужгородська вчительська семінарія. Її директором став Августин Волошин – майбутній президент Карпатської України, а в часи Незалежності удостоєний звання Героя України. Було це 1921 року. Саме тоді 20-річний Петро Світлик з Імстичова став студентом першої препарандії (говорячи нинішніми термінами – першокурсником). Музикою і співами тут опікувався емігрант з України, член Української республіканської капели професор О. Приходько. Він був також диригентом великого хору семінаристів у якому, звичайно, співав і П. Світлик. Репертуар складала українська класика, авторство таких її визначних представників як М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко. Починаючи з другого курсу, О. Приходько доручав Петру Світлику диригувати створеним ним хором. Вперше це було, за свідченням науковця й дослідника із Словаччини Юрія Костюка, 17 березня 1923 року в рамках програми свята слов’янської пісні. Під керівництвом юного семінариста хор виконав чотири пісні – авторства М. Лисенка та М. Леонтовича. Ось звідки корені вічної залюбленості в українську пісню у Петра Світлика. Семінаристів за директорства Августина Волошина свідомо готували до служіння народу, а для цього треба знати його душу. Душа народу в пісні, казках, легендах, переказах. Народну творчість по краплині, як живицю, все своє життя збирав Петро Михайлович ще зі студентських років. Із 1925 року на сторінках тодішніх періодичних видань почали появлятися його фольклорні записи. А в 1937 році державне видавництво в Празі випустило українською мовою збірник «Вибір підкарпаторуських переказів». Авторами його були Петро Світлик та Семен Петрашко, обидва з Імстичова. Тут вміщено 28 оповідей. Отже, в особі П.М. Світлика маємо людину надзвичайно енергійну, працьовиту, талановиту. Таким він вийшов із стін учительської семінарії – готовим служити рідному народу, за його власними словами – «і в біді і в гаразді».
Першу вчительську посаду в статусі директора одержав у Кушниці. Відразу створив учнівський хор, записував тексти народних пісень, друкував їх у періодиці, а потім два роки – вчителем горожанської школи у Великому Бичкові. Там уже керував аж двома хорами – шкільним та дорослим чоловічим, що складався із робітників та інтелігенції. Потім, по одному року вчителював у Мукачеві та Новому Давидкові. Навесні 1930 року здав фаховий екзамен на вчителя історії, географії та української мови, а вже з вересня остаточно осів у Білках учителем горожанської школи. Через два роки одружився із учителькою Оленою Беккерт, яка походила із місцевої потомственної учительської родини. Олена Відорівна підтримувала всі починання чоловіка й була відданою берегинею багатодітної сім’ї, де народилося аж шість дітей. Тут завжди панувала злагода й благодать. «В хаті мелодія лине мрійлива», − згадувала згодом наймолодша дочка Едіта, котра чи не найдостойніше продовжила справу батька.
Едіта, котру в сім’ї люб’язно називали Міцою, була моєю однокласницею під час навчання в 10-11 класах Білківської, тоді просто середньої школи. Вона була надзвичайно вимогливою до себе, відмінно вчилася. Згодом, разом із чоловіком, Павлом Біксеєм, родом з Імстичова, вчителювали в Березниках та Дусині на Свалявщині. Учительські та учнівські хори й ансамблі, котрими вона керувала, мали грандіозний успіх. Кілька разів дитячий ансамбль під її керівництвом виступав на московській сцені в рамках телевізійної програми «Веселі нотки».
Це було гідне продовження батьківської дороги, адже він в ті часи, коли наш край входив до складу Чехословаччини, кілька разів виступав зі шкільним хором по кошицькому радіо з обширним репертуаром українських пісень, ніс дух свого народу далеко за межі рідного краю. Співпраця з радіо Кошіце, його редактором Богуславом Тврди вилилася в 1935 році в дуже цікавий проєкт. Петро Світлик підготував групу співаків із свого рідного села Імстичова і записав в Ужгороді на патефонну пластинку сім характерних мелодій, які представляють автентичну культуру Боржавської долини. Серед них колядки «Росло деревце», «Нова радість», «Што тото за звізда», «Коли Божа Мати», весільні – «Горами, горами», «Мила моя, мила», «Співайте дівчата». Ці записи склали дві платівки. У 1963 році, за свідченням професора Юрія Костюка, вони перейшли із спадщини видатного фольклориста Івана Панькевича до української редакції Пряшівського радіо, розшифровані, відновлені.
Титанічна праця на ниві культури дала свої результати. За підрахунками дослідників, Петро Михайлович записав, упорядкував тексти та поклав їх на нотний стан біля 300 народних пісень. А скільки створив власних, керував учнівським та учительськими хорами, колгоспними ансамблями. Диригентом він був винятковим, навіть прискіпливим. Вимагав від хористів не тільки хорошого співу, а привітного й веселого сценічного образу. В цьому переконався на власному досвіді, коли співав у хорі старшокласників, яким керував Петро Михайлович. Для того, щоб ми були веселі й радісні, він корчив такі гримаси, що усмішка сама собою сяяла на наших обличчях.
П. М. Світлик завжди дуже любив своє рідне село і своїх земляків. По-особливому ставився й до нас, учнів, які вчилися в Білках. Любив приходити в гуртожиток й подовгу бесідувати з нами про історію села, його легенди. А ще він був живим свідком будівництва вузькоколійки Берегово-Кушниця, моста через річку Боржаву. Залізниця будувалася за пайовою участю сільських громад й Імстичово внесло до цього фонду десь 50 тисяч крон.
А от міст через Боржаву побудований державним коштом у часи Австро-Угорщини. До того метрів за 300 нижче діяла човнова переправа, та була дуже ненадійною. – Везли, бувало на продаж поросята на базар у Білки, а вони повистрибують, газди ловлять їх у воді – і сміх і гріх, – розповідав нам учитель.
Він ніколи не боявся правди. У часи М. Хрущова, який будував комунізм, в одній розмові відверто заявив нам, що цього ніколи не буде. І як у воду дивився.
Найбільш вільно й комфортно він почував себе в умовах Чехословаччини. Це була справді вільна, демократична країна, що підтримувала національні рухи, велику увагу звертала на розвиток культури. Крах наступив із окупацією нашого краю мадярами. Вихованець Петра Світлика письменник Юрій Мейгеш так згадує ці часи: « І ось – перший удар по наших мріях і сподіваннях. Професор Петро Світлик з’явився на урок глибоко замислений і, пам’ятається, сказав суворо, наче з викликом, тикаючи пальцем у бік принишклих учнів: «Це меч, направлений на вас». О, яку правду сказав…»
Остерігаючись переслідувань за свою українську позицію, Петро Світлик спалив велику кількість свого архіву, бо для ворогів це був доказ. Сподівався напередодні приходу Червоної Армії, що настануть нові часи. Навіть вивчив підпільно з надійними людьми Гімн Радянського Союзу. Хор виконав його на урочистому мітингу в центрі Білок, коли в село ввійшли руські.
Спочатку було добре. П. Світлика навіть призначили директором школи. Але відповідні служби скоро розібралися в ситуації, розгледіли в його особі українського буржуазного націоналіста. Знову довелося палити книги і ноти, які не відповідали духу нової ідеології. І він, що не підспівував ні Т. Масарикові, ні М. Горті, змушений був кидати щось ідеологічне на стіл вершителів людської долі. Такий був час жорстокий, нелюдяний. Але це давало йому змогу займатися улюбленою справою – основою репертуару хорів, якими він керував, все таки була українська пісня і наша рідна місцева, яку він пропагував до останніх днів свого життя.
Із шістьох дітей П.М. Світлика, п’ятеро – Віктор, Юстина, Клара, Едіта та Михайло стали вчителями й пов’язували свою роботу з музично-хоровою діяльністю. Тільки Степан пішов іншою дорогою.
Дві його дочки – Юстина та Едіта мали за чоловіків імстичівців. Про Едіту мова вже йшла, а от Юстина Микула жила й працювала в Імстичеві. Тут живуть її онуки та правнуки.
У Петра Михайловича були дві сестри – Єлизавета Попович та Ганна Зейкан, які мали прекрасні сім’ї, а їхні нащадки – шановані люди в селі – вчителі, інженери, журналісти, юристи. Із цього роду походить відома телеведуча Марина Михтонюк-Кухар та заслужена діячка мистецтв України, дипломатка і науковець, професорка Прикарпатського педуніверситету ім. В. Стефаника Марія Клепар, керівник славнозвісного ансамблю «Гуцулочки».
Береже пам’ять про рідного вуйка родина його племінника Івана Зейкана, котрого в селі називають Світликом. Невеликий родинний торговий заклад назвали «У Світлика». Але цього замало. Так і проситься, щоб вулиця, на якій народився Петро Михайлович, взяла собі його ім’я, бо нинішня її назва – Центральна, віддає, чесно кажучи, радянщиною.
Вчителька української мови та літератури з Білок М.Ю. Келемен у 2001 році видала в ужгородському видавництві «Гражда» книгу «Петро Михайлович Світлик: подвижник з Боржавської долини», що є гідним вкладом у збереження пам’яті незабутнього трударя на ниві культури.

Михайлл Ціцак

Ваш отзыв

Ваш коментар