Версія для друку Версія для друку

ГРОБІВЕЦЬ НАПІВВІДКРИВСЯ?

Минулого тижня прем’єр-міністр сусідньої Словаччини немовби пожартував, забувши, правда, що нам аж ніяк не треба нагадувати, що в кожній фіґлі є лише частка фіґлі, а все інше народ сприймає за чисту монету. Мова велася за розрахунок цієї країни – члена Євроунії – перед Російською Федерацією за наданий чи то природний газ. Або може й вакцину. Та хіба нам не все одно, за що вони там заборгували. Може бути, що ні за те, ні за те, а за щось таке третє, про що привселюдно ганьба й казати. Невідомо, як у цього державника із пам’яттю, але історичні його пізнавання кульгають на обидва коліна. Закарпаття ніколи юридично не належало і навіть не входило до складу цієї республіки. Підкарпатська Русь мала статус автономного краю (див. уважно Сен-Жерменські мирні угоди), майже на рівні із сусідами у складі Чехо-Словацької Республіки.
Жарт переріс сам себе, зрозуміло, у міжнародний скандал: Україна хоча й найбідніша європейська «дівиця» та не всякому, все-таки, дозволить відпускати на свою адресу масні неоднозначні закиди.
Як і годиться, — дипломати вибачилися. Та, здається, в пристойному товаристві вибачення приносить той, хто невдало обмовився. Та ми обійдемося.
Як і «обійшлася» Закарпатська Україна без значної частини своїх етнічних територій із русинсько-українським населенням, що відійшло до Словаччини та Румунії, коли в кінці Другої світової війни такий собі радянський Голова Раднаркому Йосип Сталін (Джугашвілі), аби тільки зберегти за собою стратегічний плацдарм за Карпатами, що нависав над Європою, погодився максимально обчикрижити найбільш західну гілку українського народу.
Не чуєте?
Як, що?!
Скрип іржавих цвяхів. Йосип Віссаріонович своєю напів усохлою лівицею намагається припідняти ляду свого гробу. Ще б пак! Імперська Росія вже «повернула» собі непотоплюваний авіаносець Крим, а тут ще й на крайньому Заході України «пропонують» та-а-кі дивіденди.
Запам’ятував: скільки там — у театрі – перед виставою дзвінків? І вже скільки раз і хто тільки нам не має дзеленькати?
То угорці із законом про освіту та блокуванням наших питань на сесіях НАТО, то Румунія тихою сапою (видачею паспортів) спокушає наших співгромадян вільним доступом до ЄС. Звичайно, це більш актуальне питання на Буковині, але й нашим не лай…
Ми, наче та шагрень*. Там «відпала» територія, там – дере її шаблезубий доісторичний монстр, а тут – ніби й цивілізовані – починають апетит нагулювати. Апетит апетитом, але й совість за столом не слід втрачати, казав колись один мудрий сільський дядько. На жаль, в етикеті за міжнародним столом зовсім відсутні подібні сентименти. В меню тільки страви, в яких переважає один-єдиний інґридієнт – інтерес: національний, чи глобальний, то вже інше питання.
А ми вже три десятки літ здається, що і під одним великим куполом. Та тільки, здається, не за столом, а як прислуга. Мільйони наших громадян свою енергію, силу, інтелект, кваліфікацію і знання залишать за далекими і близькими кордонами. Таким чином вихолощується найцінніший ресурс України, а серед її регіонів, мабуть, веде в цьому перед рідне Закарпаття (Боже вас упаси сплутати зі співзвучною партійною структурою). Рідних тішить лише те, що звідти не міліючим джерелом тягнеться фінансовий потік.
На превеликий жаль, у минулому році, а останні дні орієнтують земляків на те, що живильну силу євро та доларів доведеться тратити на боротьбу за життя в реальному сенсі цього терміну. Пандемія COVID-19 підступна і не відступає, а тільки мутує і в умовах кількох наших не- до- завершених реформ небезпечна вдвічі. Ніяк не хочеться виступати в ролі Касандри, але чи не очікує нас друга, більш драматична, а в деяких аспектах навіть трагічна фаза вихолощення людських ресурсів.
Означене вище стало очевидним вже минулого тижня.
У той же часовий проміжок вклинилася і не менш тривожна інсайдерська інформація.
Чи пам’ятає читач, що кілька років тому наші (із Іршавщини) лісівники, як і зі всієї області та й по цілій Україні, прокотилися протести проти законопроєкту чи кабмінівського акта, який передбачав здачу зелених легеней країни в довгострокову концесію. Здавалося, питання зняли з порядку денного але не вдалося миттям, тож вирішили, мабуть, провозити нашими законодавчими чи підзаконними манівцями. Наші сільські громади не встигли оговтатися від далеко не зовсім продуманої адміністративно-територіальної реформи, як на них натягають нову упряж. Мова йде про укрупнення державних лісових господарств. Як проєкт, розглядається підпорядкування наших двох держлісгоспів «Довжанського лісомисливського господарства» та ДП «СЛАП Агроліс». Слабою втіхою може послужити хіба той факт, що, окрім наших, така ж доля чекає і Виноградівський, Берегівський та Міжгірський лісгоспи. Одні з них прибуткові, інші – навпаки. Але відколи це складні господарські, економічні проблеми вирішувалися простими, або навіть прямолінійними рішеннями.
До того всього новина в цьому форматі ще далеко не вся. На території Закарпаття, найбільш залісненої області України, залишиться шість державних лісових господарств і перестане функціонувати обласне управління лісомисливського господарства
Виходить, що вони напряму підпорядковуватимуться Києву? Аж ніяк. На горизонті маячить новий регіональний центр – Львів.
Доведеться вкотре повторити, що нічого нового під цим сонцем немає, але і ввійти двічі в одні й ті самі води ще не вдалося нікому.
Щось подібне уже шістдесят років тому запроваджував у життя , як побутує серед істориків, майже одностайна думка, волюнтаристськими методами Микита Сергійович Хрущов. І райони перепідпорядковували і Раднаргоспи, в тому числі і в згаданому вже Львові, утворювали…
Згодом райони і області вернулися на звичні, природні орбіти господарського життя і адміністративного устрою. В нашій області невдовзі утворили виробниче об’єднання Закарпатліс, яке невдовзі як економічна структура займало чільні місця на теренах не лише України, але і всього СРСР.
– А Микита Сергійович ? – запитає молодий читач.
– Товариші по політбюро відправили його на пенсію, мемуари писати…
А що, скрип не посилився?
P.S.
Автор нагадує про необхідність читати його матеріал через призму оціночних журналістських суджень.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар