Версія для друку Версія для друку

Творча радість Марії Звонар – у її поезії

Марія Дмитрівна Звонар із Осою почала нанизувати перші поетичні проби ще в школі. Потайки записувала їх у зошит та чомусь вагалася показати їх шкільним друзям, вчителям і батькам. Десь у душі сором’язливо вважала, що можуть навмисно покепкувати з неї, насміхатися, бо в селі вже є відомі поети Федір Потушняк і Іван Петровцій. Хіба хтось пересилить їх в творчості? Вони вже заявили про себе чи не на весь світ – їх твори охоче друкували газети і журнали, одна за одною виходили у світ їх книжки. А вона, Марійка Звонар, тоді була ще зовсім юною і тендітною дівчинкою, їй би тільки в ляльки бавитися… Куди їй до маститих письменників!
Росла Марійка обдарованою дівчинкою. Повсякчас прислухалася до мудрих батьківських порад. Дуже любила читати, проявляла цікавість до літератури (особливо поезії) і наполегливість до навчання. Хтось із мудрих сказав: сонце освітлює людині дорогу, книга дає їй крила. Навколишній світ завжди вабив її своєю неповторною красою, викликав неабиякий інтерес до всього, що оточувало. Гарної весняної днини любила піти в ліс, милуватися навколишньою природою, подихати свіжим повітрям. Особливо вабили її підсніжники. А з осійських пагорбів село видніється мов на долоні. Сяде, бувало, біля кринички, задивиться на воду і ніби у дзеркалі бачить себе – ще зовсім молоденька, гарна, вродлива, залюблена в цей прекрасний край. У душі було стільки радості і хвилювання, що хотілося одразу про все розповісти іншим.
Та часто замість пера доводилося брати в руки вила, граблі, мотику, допомагати батькам по господарству. А на селі завжди робота знайдеться. Потрібно посадити картоплю, сушити настояне на сонячних променях сіно, занести до хати відерце свіжої води чи навести лад на кухні. Хлопці завжди придивляються до таких дівчат, які вміють дати в хаті лад.
Після здобуття середньої освіти мріяла продовжити навчання у технікумі чи вузі. Та доля склалася так, що вона пішла працювати на Іршавську бавовняно-ткацьку фабрику. Та це не завадило їй продовжувати писати. Викладала на папір те, що було на душі. Як і в дитинстві, римувала слова, складала в рядки. У неї це з’являлося в голові якось спонтанно, несподівано. Та працюючи на підприємстві, вдень не мала часу записувати те, що було на серці, усе відкладала на потім. За перо бралася хіба що пізно вночі, аби зафіксувати все це на клаптику паперу. Але і в той час написане нікому не показувала.
Водночас і сама багато читала. Її часто можна було побачити в сільській бібліотеці, де брала книги відомих українських і зарубіжних поетів, окремі вірші вчила напам’ять. Самоосвіта дала їй багато. Ні в школі, ні в жодному навчальному закладі не можна здобути всіх тих знань, яких потребує життя. Бо знання – це скарб, який всюди іде за тим, кому він належить. Вона на власному життєвому прикладі довела, що і в невеликому гірському селі можна добитися чимало. Хоча доля не балувала її. Доводилося їхати на роботу у Східні області, із нашими заробітчанами обробляти плантації цукрового буряка. То була нелегка робота. Із раннього світанку до пізнього вечора трудилася в полі, руки від сапи аж гули. А вранці знову треба було йти на прополку рядків, які тягнулися до самого горизонту. Одного разу голова цього господарства у розмові із жінками завважив: «Маріє Дмитрівно! А ви говорите майже віршами. Часом не пишете вірші?». «Та вона у нас поетеса! Жодного дня не може без того, щоб щось гарне не сказати!» – усміхнулася у відповідь котрась із жінок.
Довелося певний час працювати і в швейному цеху ільницького господарства «Перше травня». Робота була не з легких, до того ж, відповідальна. Вироби повинні були бути високоякісні, відповідати всім технологічним вимогам. Марія Дмитрівна завжди була серед тих, хто перевиконував норму, служив прикладом для інших. Особливо поважливо ставилася до молоді. Вчила дівчат бути працьовитими, ввічливими, чесними і порядними, ніколи не відкладати на завтра те, що можеш зробити сьогодні.
На власному життєвому прикладі виховувала і своїх дітей – Василя та Світлану. Вони теж вдячні їй за материнську опіку. Наразі має п’ять онуків, які десь потайки читають її першу поетичну книжечку «Гірський потічок», яка побачила світ 2014 року в ужгородському видавництві «Інвазор». Передмову до збірки написав лауреат багатьох обласних, всеукраїнських і міжнародних премій Іван Петровцій. Про зустріч із іменитим земляком вона згадує часто, бо саме він надихнув землячку на те, аби поезія побачила світ. У передмові до збірки Іван Юрійович написав: «Як істинний художник не вимальовує свою картину однаковими по довжині лініями та площинно рівними кольоровими мазками, так і поетеса Марія Звонар будує свої вірші кількісно різноскладовими рядками. 1 це дає прекрасний ефект поетичної несподіваності. Та все-таки головне у її поезії – душевна щирість, любов до щонайтоншого прояву життя як людського, так і того, що нестримно тріпоче в кожній травинці й квіточці, в кожній краплині щонайменшого гірського потічка».
– Іван Юрійович перечитав мої вірші і каже: уже час, щоб вони дійшли до читача. Вони заслуговують на те. Ти тонко вмієш бачити і відчувати істинну поезію швидкоплинного життя: поезію довколишньої карпатської краси. Про гірське село написано багато, але тільки ти зуміла так щиро і відверто написати:
Осою мій рідний, ти – моя краса,
Де в небо виглядають три храми.
Коли зацвітуть сади, запахне трава,
Не знайти нікого тобі до пари.
Дорога в гору йде крута.
В’ється стрічкою в гори.
Тут моя хатина і земля,
Де солов’їна пісня лине в звори.
Окрилена успіхом, Марія Звонар ще з більшим запалом і ентузіазмом взялася за перо. Робота над словом завжди приносить їй творчу наснагу і душевну насолоду. Цьогоріч поставила собі за мету прийти до читача з другою книжкою, аби ще більш сповна розкрити свій талант. Стимулює її до творчості і районна газета «Нове життя». Вірші поетеси часто можна побачити у літературно-мистецькій сторінці «Боржавська хвиля». До речі, батьки, а тепер уже й вона та її діти і внуки – постійні передлатники новинки. На шпальтах районного видання Марія Дмитрівна випробовує свої вірші, цим вона стверджує свою причетність до творення літератури рідного краю.
Своїм словом Марія Звонар активно відгукується на гострі проблеми сучасності. Мисткиню турбують душевна спустошеність, обивательщина, байдужість до духовних цінностей, зневага до праці, дух споживацтва, пристосовництво, кар’єризм, хабарництво. Зважаючи на те, що майже три десятиліття наші земляки покидають рідні домівки і їдуть на заробітки у далекі світи – за кордон, закликає дітей не забувати про своїх батьків, шанувати людей похилого віку. Не треба скупитися на тепле, ласкаве і ніжне слово, подарувати їм свою ласку і усмішку, бо саме на них лягла відповідальність за виховання підростаючого покоління. Хоча його юні представники вже живуть у сучасному світі, коли майже у кожного свій смартфон, комп’ютер чи планшет, однак без духовного скарбу прожити буде важко. Бо у сучасному світі все взаємопов’язане. Істотна особливість поезій осійчанки – невимушеність і щирість. Вірші – роздуми з’являються у неї ніби самі – собою. Вони вільні від видимої на око підтасовки фактів під ідею. Водночас у її поезії звучить не лише біль душі, викликаний сучасними негараздами, а велика надія на переміни, на кращу долю народу, який повинен підніматися на повен зріст і більше не падати на коліна.
У віршах Марії Звонар відобразились характерні особливості її життєвого шляху, темпераменту. Їм притаманна глибока схвильованість, щирість і відвертість, безпосередність і самобутність, свіжість та оригінальність поетичних засобів. Сповнені громадянського запалу, вони будять благородні людські почуття, тривожать серця, імпонують думкам і настроям читачів.
Багато її поезій побудовано на контрастах – співставленні добра зі злом, світла з темрявою, що дозволяє краще сприймати ідейний задум творів. У них бринить невичерпний запал молодості, голос звучить схвильовано, думка витікає з глибини душі. Те, про що вона пише, органічно пов’язане з життям народу, з його працею, радощами й болями, звитягою й муками рідної землі. Поетеса постійно перебуває в пошуках нових тем, жанрових і поетичних вирішень.
Користуючись переважно традиційною системою віршування, Марія Звонар у найкращих своїх творах досягає гнучкості вірша, різноманітності його звучання і багатства інтонацій. Для них характерна сюжетність, образність і новий погляд на навколишній світ. Уважно відшліфовані слова несуть у собі велике змістовне й емоціональне навантаження. Її твори вже принесли їй глибоку шану і повагу вдячних читачів.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар