Версія для друку Версія для друку

Ностальгія за минулим, мінус реалії сьогодення – дорівнює розчарування

Не знаю хто як, а я завжди огляд преси розпочинаю із моєї улюбленої газети, як напевно і годиться кожному жителю нашого колишнього Іршавського району, «Нове життя» і зразу шукаю рубрику «Колонка головного редактора». Михайло Дмитрович уміло і професійно робить аналіз минулого і теперішнього життя в населених пунктах, районі, області, державі, світі, порівнює події, які відбувалися тоді і тепер і до чого вони призводили суспільство. Звичайно ж, порівнювати може лише та людина, яка проживала в той і проживає в теперішній час. Бо той, хто народився за часів Незалежності, не може об’єктивно оцінювати той і теперішній рівень життя людей. Вони про це знають лише із розповідей старих людей. Звичайно, і я не всі періоди суспільства пережив, тому зупинюся лише на тих, які самому довелося пережити. Бо про Голодомор чи колективізацію чув теж лише з розповідей тих людей, які це пережили. Лише в одному впевнений, що все переживало ся людьми дуже важко.
Листаючи далі сторінки газети знаходжу статті знайомих мені людей, яких я знаю чи знав особисто, це в основному люди мого віку – 60-70-річні, а декотрі і старші. Колись частина з них була керівниками успішних сільськогосподарських підприємств, інші керували великими промисловими підприємствами, партійні чи комсомольські працівники.
Давайте, шановні читачі, пройдемося поетапно по нашому з вами життю. Почнемо з нашого народження. Кожного з нас мама народила в дільничній лікарні, до якої було всього по декілька кілометрів від населеного пункту, що було зручно і комфортно, а що маємо зараз, коли ліквідували лікарні, коли породілю потрібно вести за десятки кілометрів та ще «гарними» дорогами. Коли від лікаря до санітара потрібно дати певну суму грошей за народження немовляти (у різних пологових різні такси), а тоді всі ці процеси відбувалися безоплатно. Ось вам початок порівнянь. Про медицину взагалі це окрема, досить цікава тема. Ми бачимо всі, в якому стані наші лікарні, якої кваліфікації лікарі нас обслуговують, які в нас медичні препарати в аптеках. Хворим їжу і білизну доводиться носити рідним із дому. Коли за всі процедури потрібно платити. В минулому цього не було і лікар не дивився, з якою сумкою чи наскільки повною кишенею до нього заходили. Підростали діти і прийшла пора йти їм до школи. Шкільні роки минали швидко та перший клас і роки навчання залишалися в пам’яті нашій назавжди. Звичайно, в класах не було тих зручностей як зараз, але кожен відчував себе учнем, який прийшов здобувати початкові знання до рідної школи. Тут виховували справжніх патріотів для майбуття держави, дітками пишалися як батьки так і вчителі. Був прийом у жовтенята, потім – у піонери, далі – в комсомол, правильно чи ні це все відбувалося, але кожен відчував якусь певну відповідальність за свої вчинки, пишався своїм званням жовтеняти, піонера, комсомольця. Різні патріотичні ігри «Зірниця», «Шкіряний м’яч» загартовували юнаків і дівчат як морально, так і фізично. Після закінчення 8 чи 10 класів дорога була відкритою в училище, технікум, вузи за бажанням і здібностями учнів. Не було проблем із вчителями, інженерами, спеціалістами сільського господарства, електриками, зварювальниками, токарями, молодь вчилася, вчилася беоплатно, мала після закінчення навчального закладу гарантовану роботу за фахом з гідною заробітною оплатою.
Що маємо зараз? Я задаюся іноді питаннями: освіту вже нареформували так, що самі реформатори не розуміють до чого всі ці реформи. Переписують підручники, мову, якою потрібно навчатися, незалежне оцінювання (за яке потрібно платити, до речі, і реєструватися) дистанційне навчання (для чого тоді вчителів випускати з вишів, коли один може навчати цілу область чи район). Для чого вчити людей, коли не дати їм роботу, ось цього я ніяк не можу зрозуміти. Це, для прикладу, так, ніби господар навозив цегли чи піску, а будуватися йому не потрібно. А кого, я маю на увазі спеціалістів, здебільшого випускають вищі навчальні заклади? Юристи, адвокати, судді, прокурори, обліковці різних рівнів.
Хоча на даний час я думаю, нам потрібно готувати більше спеціалістів для села, електриків, зварювальників, агрономів, ветлікарів, бо хоча колгоспи і радгоспи ліквідували, але не заміну їм приходять орендатори, які на орендованих землях вирощують ту чи іншу сільськогосподарську продукцію. Здебільшого, ці люди мають гроші, а не мають знань для ведення сільськогосподарського виробництва. Тому і смертність така велика, що люди здебільшого їдять хімічну продукцію, бо їсти щось потрібно. А згадаймо ті часи, коли мама давала нам один карбованець, з ним ми йшли в крамницю на хліб, іще залишалося і на цукерки. І, дійсно, скільки машин, пам’ятаю, як сьогодні – їхали в район з написами на кузовах «Перший хліб державі» і він був, цей хліб справжній, запашний, який можна було їсти без будь чого. А що маємо зараз? Маємо те, що маємо. А маємо всілякі хвороби, за які раніше ніхто й не чув. Ось вам ще один вагомий аспект у порівнянні минулого і теперішнього часу.
А згадаймо культуру і спорт на селі. Якою популярністю користувалися сільські клуби, де працювали різні гуртки, проводилося дозвілля молоді. Вечорами юнаки і дівчата залюбки приходили до клубу, а у вихідні дні тим паче. Що маємо зараз? Напівзруйновані клуби і величезні замки на дверях. Зате маємо Лігу сміху, Дизель шоу і інші, різні чиїсь проєкти на телеканалах. Куди діватися молодим хлопцям і дівчатам вечорами чи у вихідні, звичайно існує багато сумнівних різних нічних закладів з наркотиками, випивкою, розпустою і все потім закінчується замість оплесків криміналом.
Спорт на селі той взагалі ледь дихає на ладан. Хоча всім відомо, що село – це кузня хороших спортсменів. Колись мало не в кожному селі була футбольна команда, працювали відділення ДЮСШ з різних видів спорту. Що маємо зараз? Футбол став бізнесово-комерційним, волейбол чи баскетбол мало де й культивується, відсутні і спортивні площадки для занять цими видами спорту. Окремі успіхи наших районних спортсменів з важкої атлетики, боротьби (різних видів), боксу, здебільшого досягаються такими фанатами своєї справи як Юрій Світлик, Дмитро Шкарупа (їх знаю ще відтоді, коли сам працював інструктором зі спорту в радгоспі ім.Мічуріна) і іншим, які не шкодують ні сил, ні часу, ні власних коштів, щоб проводити повноцінні тренування зі своїми вихованцями. А пригадаймо скільки різних спортивних товариств було в районі, в області, державі тоді СРСР і кожне виховувало чемпіонів Олімпійських ігор чи світу, рекордсменів у різних видах спорту. А втім, шановні читачі, ви самі можете все легко порівняти, оцінити і передбачити перспективу подальшого розвитку і спортивних результатів нашими майбутніми спортсменами.
Отож, я торкнувся лише декількох аспектів нашого минулого і сьогоднішнього нашого з вами життя, а їх ще безліч і всі вони однаково турбують всіх нас – дітей, батьків, пенсіонерів, що очікує всіх нас у найближчий час. Звичайно, хотілося б жити краще, по-європейськи, куди нас так стараються примостити наші урядовці і депутати, хоч самі знають, що нам ще до цього крокувати й крокувати. Ось чому я назвав свою статтю так. Бо згідно математичних правил завжди з більшого числа віднімають менше. А я віддаю більшість балів минулому, а менше теперішньому, тому я й зробив цю арифметичну дію і в підсумку отримав розчарування.

Іван ЛЕНДЄЛ,
с. Арданово. 

Ваш отзыв

Ваш коментар