- Нове життя - https://nz-ir.com -

Вірний син Срібної Землі

Серед закарпатських письменників старшого покоління, одно з перших місць належить Федору Михайловичу Потушняку – людині великої душі, з оригінальним і самобутнім талантом. Він увійшов в історію рідного краю та й усієї України, як видатний культурно-освітній діяч – вчений-історик (археолог та етнолог – народознавець), фольклорист, філософ, журналіст, викладач-доцент вищої школи, письменник-прозаїк, поет, драматург, критик, літературознавець. Друкувався також під псевдонімами – Ф.Пасічник, Ф.Вільшицький, Ф.К-к і т.д.
Його називали закарпатським Сковородою, спадкоємцем Духновича – будителем ХХ століття, а був він впродовж усього життя самим собою.
Народився Федір Потушняк 27 лютого 1910 року у селі Осій в селянській родині. У 1898 році батько майбутнього відомого письменника виїхав на заробітки до Америки. Десять років пропрацював на шахтах Пенсільванії та на будівництві залізниць. З Америки повернувся іншою людиною. Добре оволодів англійською мовою. Відплатив усі борги, викупив пустирі і почав успішно ґаздувати. Авторитет мав такий, що з 1910 по 1918 рр. був старостою села, а після і до самої смерті – головою церковної двадцятки. Був шанованою людиною в Мукачівській греко-католицькій єпархії.
Часто був порадником і оборонцем селян у судових справах. Дуже розумно вів своє господарство. Селяни його поважали і до нього горнулися.
Найстаршою дитиною був Федір. Він змалку був залюблений у книжки. Ще до того, як пішов у перший клас читав «Псалтир». Від батька вчив угорську та англійську мови. Народну школу відвідував за часів Австро-Угорщини, закінчивши її дванадцятирічним підлітком. Навчання потребувало коштів, яких батько не жалів для сина. Федір закінчив Берегівську українську (русинську) гімназію. У 1930 році вступив на філософський факультет знаменитого Карлового університету в Празі, куди зрідка приймали дітей підкарпатських русинів. Тут він вивчив латинську, французьку, німецьку, румунську та слов’янські мови. Завдячуючи відмінним успіхам, почав отримувати від держави стипендію. Оті студентські роки вважав найкращими у житті. Тут він познайомився з відомим українським поетом і вченим Олегом Ольжичем. Саме під його впливом захоплюється археологією, яка стала для нього справою життя.
Після закінчення університету 1937 року Федір Михайлович працював учителем у горожанській школі села Білки. Тут проявили себе його педагогічні здібності як вчителя. Застососував прогресивні методи навчання. Особливу увагу приділяв екскурсіям, які використовував для ознайомлення учнів з історією рідного краю.
В грудні 1938 року Федора Потушняка, згідно з наказом Міністра культури, шкіл і народної освіти Карпатської України, призначили професором української мови в гімназії отців Василіан у Великому Бичкові. При цьому його направили на квартиру до заможного селянина Дмитра Руснака. Тут він познайомився з майбутньою дружиною, гімназисткою Ганною.
Попрацював він тут проте недовго. 11 березня його мобілізували до чехословацького війська, потім була окупація Карпатської України. Далі на нього чекали примусові роботи в Берліні.
Повернувся додому навесні 1940 року. Одружився. Цього ж року почав працювати в «Підкарпатському обществі наук» в Ужгороді. Тут його неодноразово звинувачували в тому, що пише свої твори українською літературною мовою. А потім став завідувачем відділу нової газети «Карпатська Україна».
Тільки в 1942 році Федір Потушняк зміг привезти в Ужгород дружину. Увесь цей час Ганна Дмитрівна була надійним помічником, передруковувала його праці.
В 1944 році був мобілізований на Східний фронт, але дезертирує і здається в полон Червоній Армії й утримувався в радянських таборах.
Додому повернувся 20 березня 1945 року. Наразі трудився у редакціях крайових, а згодом обласних газет «Закарпатська Україна» й «Закарпатська правда». Із січня 1946 року Федір Михайлович працював у щойно організованому Ужгородському державному університеті. Того ж року вступив до Спілки письменників. На його долю випало стати одним із фундаторів Закарпатської обласної організації спілки письменників Закарпаття.
Мені пощастило вперше спілкуватися з Федором Михайловичем у 1959 і на початку 1960 року, коли за його порадою я відвідував по суботах і неділях підготовчі курси для вступу на історичний факультет і як родич проживав у нього. Тут познайомився з багатющим архівом письменника та великого вченого. Деякі матеріали знаходяться у моєму домашньому музеї.
Уже тоді про Федора Потушняка ходили легенди. Напраклад, досить було студентові принести на пару старі речі давнього періоду і Федір Михайлович автоматично ставив залік. Старшокурсники розповідали, що коли він приймав екзамени, то в нього було за правило: першій п’ятірці ставити найвищу оцінку, бо знав, що вони не бояться і щось таки знають. Вже іншій – ставив четвірки, а тим, хто приходив пізніше – задовільно. Тому всі старалися прийти на екзамен вчасно.
Федір Михайлович найбільше цікавився археологією. Щороку очолював групу студентів, які займалися археологічними розкопками на території нашого краю. Організовував ці роботи власним коштом. Тобто, відпускні, отримані в університеті, він майже повністю витрачав на розкопки. Чесно ставився до людей, які йому допомагали і добре їм платив. Він казав, що з науки отримані гроші на науку повинні бути витрачені.
Часто Федір Михайлович на своїх лекціях розповідав студентам про те, як проводились розкопки в нашому селі Білки, зокрема на Городищі, як їхати на Довге, зліва. Вдень проводили розкопки, знаходили цінні речі із срібла, бронзи, визначали їх вік. А на наступний приходять, а там земля зрівнялася так, ніби вчора не проводилися ніякі роботи. Ще за життя Ф.Потушняка Городище стало історичною пам’яткою, охороняється державою.
… Складна обстановка на роботі, заздрість, політичні переслідування, звинувачення у націоналізмі, що освіту, мовляв, здобув у «буржуазному» університеті, часті заслуховування на засіданнях вченої ради, цукровий діабет, зрізаний на його обійсті дуб, посаджений батьком в честь народження первістка, надломили його здоров’я. 10 лютого прийшов із чергового засідання ученої ради, йому стало погано. Своїми ногами пішов до лікарів. Але ті вже не могли зробити нічого. З 11 на 12 лютого 1960 року Федір Михайлович помер за 15 днів до свого п’ятдесятиріччя. Поховали його в Ужгороді на кладовищі Кальварія.
Постать Федора Михайловича Потушняка – видатного закарпатського інтелектуала, поета, прозаїка, етнолога, філософа, археолога почала привертати увагу дослідників одразу після смерті.
Так, 28 лютого 1965 року в Білках у переповненій людьми залі Будинку культури відбулося перше після смерті вшанування пам’яті Федора Потушняка, де йшло обговорення його творчості. На вечорі були присутні письменники і поети Юрій Керекеш, Василь Поліщук, Іван Чендей, Василь Вовчок, Петро Скунць та знані люди села. У подарованій книзі «Повінь» вони залишили свої автографи і такий запис: «Ой, йой, як жаль, що Федору не судилося побувати на цьому святі».
Іменем Федора Потушняка названі вулиці. Встановлені меморіальні дошки в Осої, Білках, Берегові, Ужгороді. Також його іменем названо обласну наукову бібліотеку. Керівництвом області встановлено премію в галузі літератури мистецтва його імені. При Осійській ЗОШ І-ІІІ ступенів відкрито чудовий музей. Школі присвоєно ім’я Федора Потушняка.
Я низько вклоняюся перед Федором Михайловичем за те, що він народився на Іршавщині, прославляв наш рідний край, що до останнього свого подиху був патріотом і вірним сином Срібної Землі.

Петро ПІТРА,
с. Білки