Рівно тиждень тому патріотично свідома частина України в сьомий раз застигла у скорботі за Небесною Сотнею. І вкотре – у задумі.
Зима 2013-2014 років тривожила не кліматичними перемінами, а очікуванням реакції влади на Третій Майдан, який із часом переріс у Революцію Гідності. Шальки терезів суспільного несприйняття влади різко хитнулися 18-го січня, коли на вулицях Києва від куль снайперів загинули майже два десятки громадян. І в наступні дні розстріли мирних протестувальникв продовжувалися – кількість убитих і поранених жахливо зростала.
Навряд чи варто переповідати хроніку, яку поверхово знають «усі», глибоко причетні – дозують публічну інформацію, а посвячені в усі деталі за нашої тями мабуть так і не відкриють рота.
Нічого – нам не вперше.
Чи не більший розголос у ці дні завершення другої декади лютого отримали радикальні кроки влади – закриття трьох проросійських телеканалів NEWS ONE, 112 , ZIK, пов’язаних із Віктором Медведчуком та засідання РНБО, на якому прийняли персональні санкції проти цього політичного лідера і народного депутата.
Сьогодні мало хто із земляків не те, що не пам’ятає, але просто старається як-небудь менше згадувати, коли ця одіозна постать українського політикуму, якщо вже і не починала свій шлях до вершин владного Олімпу, то Іршавщина аж ніяк не зможе відкараскатися від того, що стала для неї(постаті)першим великим трампліном. Мова йде про той час, коли у 1997-ому на довиборах і на виборах 1998-го року жителі Іршавського виборчого округу №73 із найвищим відсотком в Україні (на тих парламентських перегонах) голосів віддали мандат народного депутата Віктору Медведчуку. Прискіпливий читач із хорошою пам’яттю слушно зауважить, мовляв, до складу округу входили також населені пункти Мукачівського і Міжгірського районів. Воно то так, але й не зовсім так. Просто їх, кілька, ЦВК по суті приєднала до іршавських, аби зберегти вже «обкатаний» адмінресурсом округ.
Виходячи із тих короткочасних благ і уваги, приділених парламентарем до і після виборів своїм виборцям, наші земляки залишили, мабуть, далеко позаду всіх електоральних груп у країні. Ставши Главою Адміністрації Президента України Леоніда Кучми, Віктор Медведчук зробив серйозну спробу залишити округ у сфері свого впливу. Історія хоча й давня, але також заслуговує вже на окрему розповідь. Можна лише догадуватися, які мотиви рухали тодішнім високопосадовцем, а на округ, по суті, лився «золотий» дощ. Звичайно, все це в порівнянні з іншими округами, та й то лише без серйозної аналітики на всеукраїнському рівні. Іршавчани скоріше за все багато чого в деталях забули ті чисельні факти матеріальної допомоги, яку надавав народний депутат окремим виборцям, колективам, організаціям, установам, релігійним громадам і навіть селам. Як домінанта memori у матеріальному вимірі зосталася практично стовідсоткова газифікація населених пунктів Іршавського району.
Можливо, а скоріше від усього, у автора кинуть далеко не одним каменем, однак як із найбільш імовірних варіантів висуну і такий. Реально пульсували чутки, нібито Медведчук до того програв вибори на одному зі столичних округів. І чому б то нам не припустити, що це міг бути чисто людський прояв вдячності, хоча в політиці, особливо у великій, говорять, що таким емоціям місця немає.
Сільські ради, декотрі менше, декотрі більше – залежно від лояльності сільського голови – буквально вагонами отримували труби великого діаметру для прокладання підводящих газопроводів між населеними пунктами.
Газова труба, по суті, одним своїм кінцем вивела Віктора Медведчука на орбіту всеукраїнської політики, а іншим, іршавчан – у субсидійну залежність. В цьому ми не поодинокі.
Якщо хто-небудь припустить, що на цьому «дело труба», то мушу його розчарувати. Наш район, уже, на жаль, колишній – прямо дотичний і до теперішньої труби пана Медведчука – продуктопровода «Самара – Захід», частина якого прокладена і нашими землями.
Та Бог із ними, – з тими трубами, мова про інше: гречку то ми схавали, як і ті, вже після нас, київські бабусі Черновецького. І визнавати нам, чи то морально боляче, чи якось ніяково. Та й відповідати, політично, – не хочеться, а доводиться.
Не вірите у такі історично протяжні паралелі? Ні, то й ні! Нате вам сьогоднішні. Пам’ятаєте, як перед самими виборами нам акуратно залатали ями на автодорозі Іршава – Довге у Білках та Дубрівці, ніби пломби на зубах, можливо, лише трохи дешевш. Здається, навіть представники від різних політичних сил. І що маємо тепер?
Подейкують, що поміж істориками популярна сентенція: історія нас вчить, що історія нас нічого не вчить.
Абсолютно переконаний, що навіть безпосереднім учасникам телеканальних та санкційних процесів, хотілося б щоб вони були все-таки більше судовими, а не скандальними, що обійдеться як для них, легким переляком.
Може такими й будуть, а може й ні?!
Три революції – на Граніті, Помаранчева і Гідності – реально так і не вивели Україну на еволюційний цивілізаційний шлях. У крайньому випадку, таким його не бачить переважна більшість населення України – рівень розчарування зашкалює.
В чому причина, неодноразово запитуємо себе та один одного. Кожен при цьому знаходить відповіді, співмірні із власними – життєвим досвідом, політичними уподобаннями, інтелектуальними здібностями та рівнем поінформованості .
Нам ще на своєму віку доведеться прийняти, відкинути і зрозуміти (рано чи пізно) шлях розв’язання Донбаського вузла проблем. А чи дочекаємося свого Гордія?
Тим не менш 7 років – магічне, циклічне число. Зміни невідворотні.
Михайло ІСАК.
Усі факти, події, викладені автором із позиції оціночного судження.
