Посвята Лесі Українці
В рукописі життя застигла правда,
Століття, півтора – рахує час.
Її ім’я, можливо, і не знав би,
Але воно, немов свіча, для нас.
Свіча в пітьмі, що зігріває душі,
Тепло в руці – натхнення провідник,
А слів рядки – пророчі, небайдужі,
Знаходять у майбутнє вказівник.
Легенда воскресає у надбанку,
В сторінці кожній – мужності мотив,
Вона творила з вечора й до ранку,
І навіть біль хвороби не спинив.
Поезія, переклади і проза –
Для Лесі Українки сенс буття,
А неміч тіла – зовсім не загроза:
Для сильних духом є лиш почуття.
Поборе все неординарний розум,
Допитливість – то головний рушій.
Щоб спадок автора минув усі загрози,
Він з гордістю приймає долі бій.
Перо і рима – це незламна зброя,
Під стягом справедливості творець,
Народ обрав собі наступного героя,
Принісши в дар визнάння і вінець.
Її портрет вкарбований на гривні,
Обличчя Лесі нам знайоме з пелюшок,
Зв’язки з нащадками міцні і нерозривні,
Вони ведуть від серця до книжок.
І кожен учень знає їхню силу,
Що українське має буть святе,
Що патріот не той, хто
гострить вила,
А той, хто за собою всіх веде:
Навчає, вказує і відкриває очі,
З невіглаством вступає в боротьбу,
Віддасть усе за рідний край охоче,
Простим віршем зупинить ворожбу.
Там, де безсила шабля, діє слово,
Де безпорадне військо – миру час.
Є люди, обрані плекати рідну мову,
Вони, мов пам’ять, що єднає нас.
До них належить й Леся Українка,
Вона той світоч, що палає навіки,
Митець і поліглот, велика жінка,
Шедеври справжні то рук її плоди.
Іван Брейдла,
учень Загатської ЗОШ І-ІІІступенів.
***
Така зима
Грудень. Наїжачений, холодний.
Сиза паморозь на голих деревах.
Стука дятел в яблуню голодний.
Сивий дим снується всюди по дахах.
Лютий вітер он несеться з-над Діла,
І кошлатить небо хмарами низькими,
І женеться навіжено до села,
Сповнюючи душу думами сумними.
Змерзло поле, снігом не захищене.
Срібний світ довкілля сповиває.
А трава морозом теж засріблена.
Срібна стужа серце огортає.
***
Січень. Я в Карпатах. Що за диво!
І несе мене підйомник до вершини
Над проваллям, лісом – дух
аж захопило.
Між землею й небом виростають крила.
Ген смереки снігом замело.
У молочному тумані вся гора.
Мов мене у казку занесло!
Це прекрасна зимняя пора.
Ми на сьомому небі – горі Зворець.
Вище нас лиш сонце і пан БОГ-отець!
Щоки обпікає вправний морозець,
Бо мчимо униз на лижах навпростець.
***
Темні ночі, сірі дні у січні настали.
Саме час бути відвертим з собою.
Плаче небо дрібними сльозами,
І так тоскно на серці до болю…
Тане сніг у полі на очах,
Води прудко змійками біжать.
Річка не тримає воду в берегах,
Скрізь калюжі темнії лежать.
Ліс стоїть похмурий, неласкавий,
Дощ-бо змив усю його принаду.
Стовбури оголені благають:
– Подаруйте нам ще снігопаду!
Юліана ГРЕБІНЕЦЬ,
учениця 9-го класу Загатської ЗОШ І-ІІІ ступенів.