- Нове життя - https://nz-ir.com -

Художник Петро Гарпаш: Мистецтво має викликати позитив Спроба портрета на фоні 70-річчя

У велике мистецтво знаменитого львівського художника Петра Гарпаша, родом із Імстичова, як зізнається він сам, привели три фактори: перший – мій шкільний учитель образотворчого мистецтва Олександр Антонович Іванишинець. Він був талановитим художником-пейзажистом, портретистом, іконописцем, а ще тонким мистецтвознавцем. У шкільному коридорі висіло багато репродукцій художніх робіт видатних майстрів пензля. Учитель збирав нас окремими групами і проводив екскурсію, вчив нас «читати» картини, вивчати за ними історію, побут, звичаї, природу, час, настрої, загальну атмосферу зображеного.
− Коли я ходив до школи, − продовжує художник, – країна, в якій я жив, будувала комунізм. Всі тоді змагалися, навіть ми, учні. Вийшло якось так, що наш п’ятий клас переміг у якомусь змаганні й нас нагородили колективною поїздкою в Москву. З усього побаченого там мені найбільше запам’яталося відвідування Третьяковської галереї. За наукою свого вчителя я вже вмів «читати» картини.
А десь через рік, коли старша сестра Ганна була вже студенткою університету, вона забрала мене в Ужгород, повела в художній музей. Я вперше побачив там художні полотна Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Гаврила Глюка та інших майстрів і був вражений, що в моєму рідному краї є художники, що дорівнюють за рівнем таланту тим, що виставлені в Москві. А ще я дізнався, що в Ужгороді є училище прикладного мистецтва.
Хоча Петро Гарпаш народився в гірському Імстичові, його родина була чи не єдиною, що жила посеред поля, залишилася останньою на місці давнього поселення Комирдоново, яке зникло з карти, бо його жителі, через розлив Боржави, переселилися в гори й утворили два нові поселення – Імстичово та Луково. Як не воювали керівники колгоспу з наміром перенести дві сім’ї Гарпашів із поля, з цього нічого не вийшло. У їх оселях були тільки гасові лампи та дров’яні печки. Радіо – на батарейках.
− Я досі дуже люблю цю місцину, бо з неї видно і виноградівську Чорну гору й малораковецький Тупий, Китицю та Юрицю, цілий каскад гір над Імстичовом, Луковом, Приборжавським, Довгим та найвищу вершину Іршавщини – Кук, − каже Петро.
А ще недалеко від обійстя Гарпашів (у народі його називають хутір Бабаури) тече Боржава. Її старе річище було відразу за їх городом. Коли ріка розливалася, вода підступала зовсім близько до хат. А для Гарпашів все це здавалося земним раєм. Батько художника, найкращий косар при збиранні озимини, колгоспний ланковий, був також вправним рибалкою. Ловив щук і вугрів у старому річищі, мерену та подуству в Боржаві. Завжди при ньому був і син. Побутові негаразди сім’я переживала дружно, весело, а першими сусідами вважали всіх тих, хто проживав у крайніх хатах та на імстичівських пагорбах.
У стінах Ужгородського училища прикладного мистецтва мав хороших педагогів по спеціальності – Аттілу Дунчу та Василя Петрецького, а по життю дуже цінує й донині Василя Грабаря та Івана Ісака. Останній, до речі, великий майстер художньої різьби, працюючи головним художником у колгоспі імені Горького с. Приборжавське (була тоді й така посада) забрав майже цілий випуск хлопців, які щойно закінчили училище і дав їм роботу в сувенірному цеху. Був серед них і Петро Гарпаш. Вироби випускалися високохудожні, техніка виконання була бездоганна, тож дітище Івана Ісака приносило господарству солідні прибутки.
Після служби в армії Петро знову стає студентом. На цей раз – Львівського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва. Було це наприкінці сімдесятих і з того часу Петро Гарпаш – львів’янин, але завжди наголошує – із закарпатським корінням. Тому, як тільки настає нагода, з радістю лине до рідної йому Боржави, її зелених берегів, до друзів-художників Степана Ляха та Юрія Ісака, сумує за побратимами які відійшли в кращі світи – Іваном Шмулигою, Іваном Ковачем, Михайлом Росохою.
Утвердити своє «я» в такому перенасиченому творчими особистостями місті як Львів було дуже складно. Тут потрібно працювати не тільки на результат, а й дотримуватися високих стандартів, які склалися в мистецькій столиці України віками. 
Петро трудився наполегливо – художником вищої категорії науково-дослідного центру навчального закладу, який щойно закінчив. Створював мозаїчні панно, виконував розписи у громадських та культових спорудах Львова, Закарпаття, Тернопільщини. Він – учасник багатьох художніх виставок. Його роботи можна побачити в постійних експозиціях: Арт-галереї «Махім» Оксани і Дмитра Арефєвих у Славському, галереї-музеї Олександри і Зігфріда Кебел в німецькому Кельні, Ellite-галереї Ніни Ломброзо в Сан-Франциско, галереях Львова, Києва. А ще його роботи придбали Міністерство культури України, НСХУ, можна їх знайти у приватних колекціях України та за кордоном. Словом, митцеві є що запропонувати поціновувачам, а сам він вважає, що мистецтво має викликати позитив.
Доктор мистецтвознавства Олексій Татаренко, торкаючись творчості нашого земляка відзначає: «… Гарпаш. Він як прохолодна рука на чолі. Його образи струменять, ллються, як дзюркотіння загадкових фонтанів чи вічне сяйво старих фресок». А інший мистецтвознавець, проректор академії мистецтва Роман Яцків дає своє бачення: «… вже у самій системній праці змістовна лінія малярства Петра Гарпаша стала виразнішати, стаючи віддзеркаленням його емоційних станів та щораз ускладненого сприйняття поетики життя. При збереженні світоглядної настанови в питомості його екзистенції, тематичний спектр полотен художника виявив наявність його авторської малярської міфології. Проявилася вона в м’якому, ліричному погляді на прості, побутові мотиви, смисловим центром яких є людина, як прояв емоційної, духовної та філософської іманентності».
Кілька років тому Українська конфедерація журналістів випустила в Києві солідну й розкішну ілюстровану книгу-альбом «Мистецький олімп». У ній досліджено творчість 250 представників живописної школи України. Знайшлося в ній місце й для Петра Гарпаша – єдиного закарпатця, до того ж аж у трьох тематичних розділах: «Автопортрети та портрети митців», «Українське ню», «Живопис. Графіка. Скульптура. Народна творчість».
Хоча Львів – справжнє мистецьке місто і Петро Гарпаш має там власну майстерню, часом його охоплює така ностальгія, що він кидає все й приїжджає в рідний край, як каже сам: «зарядитися енергією, напоїти душу, з того цілющого джерела, де він починав пізнавати світ». А був він прекрасний тоді, такий він і тепер. Особливо влітку. Сонце зранку піднімається над довжанськими горами, робить величезне коло і опускається за білківським Городищем, − загадковою горою, овіяною легендами. Колись Петро зі старшим своїм товаришем Василем Грабарем робили тут етюди, ділилися планами. З вершини Городища Боржавська долина відкривається в усій її красі й привабливості. Це ніби місце сили, де творча енергія розкріпачується, а душа розкривається.
Завжди цікавим для давно вже зрілого митця є й рідне Імстичово – старовинне, з багатою історією, наповненою цікавими легендами, пам’ятками архітектури. Наприклад, церква Різдва Пресвятої Богородиці в центрі – найстаріша кам’яна будівля Іршавщини, служить людям уже 321 рік. Цінними тут є чотири підкупольні композиції, що належать пензлю напівзабутого художника Ференца Гоголи, а в Свято-Михайлівському монастирі, в окремій келії, зберігається розстріляна мадярами в 1939 році ікона Божої Матері з малим Ісусом. Написана вона в ХІХ столітті невідомим автором і має три кульові пробоїни. Петро Гарпаш ввжає, що отці-василіяни зробили правильно, що виділили під цю реліквію окрему кімнату, бо тут постійна температура й вологість. А от від реставрації застерігає – це може порушити її історичну цінність. Високо оцінив він роботу молодої своєї землячки Тетяни Зейкан-Чонговай. Її ікона Василія Великого – патрона монастиря, що міститься в трапезній, виконана оригінальною технікою з такою любов’ю й пристрастю, що диву даєшся – як можна створити таке диво людськими руками?
− Такі зустрічі з прекрасним у рідному селі радують мене більше за власні успіхи, − зізнається художник. – Якщо люди мають доступ до прекрасного у віддаленому гірському селі – це тішить, бо душі їх не зачерствіють, не обміліють ті струмочки, які дозволяють людині залишатися людиною. Бережно зберігає матеріал і поширює знання завідувачка сільською бібліотекою с. Імстичово Оксана Гойда.
Насамкінець треба сказати, що на нинішньому тижні, а саме, 16 лютого, член Національної спілки художників України Петро Гарпаш відзначив своє 70-річчя. Гарний ювілей, бо ювіляр має гарні успіхи, тож і ми бажаємо йому гарної долі, гарних картин та гарних і вдячних шанувальників.

Михайло ІСАК,
Михайло ЦІЦАК.