Версія для друку Версія для друку

Це той випадок!…

Зовсім несподівано вночі випав сніг. Справжній, пухнастий. Як у казці..
В цей період для Ужгорода це не зовсім типова погода. Зазвичай там багато калюж, дощу та неприємних спогадів, що стосується погоди.
З оцих-от слів розпочала свою історію Вікторія.
Так ось, повертаючись із супермаркету, дорога вела до мого гуртожитку. Я так була задоволена  погодою, що мені зовсім не хотілося викликати таксі або сідати в маршрутку. Йти пішки – одне задоволення. 
Так ось, спокійно іду собі, думаю про пари та модуль, який чекав мене наступного дня.
Раптом відчуваю на своїх плечах легенький удар. Удар снігу. Обернувшись назад, щоб побачити, хто це був – я не побачила нікого. І раптом  з іншої сторони мене штовхають у найбільший сніг. На снігу були зім’яті  червоні тюльпани, які швидко збирає оцей, як тоді я думала, «ідіот» і дарує мені.
Не зовсім зрозумівши, що трапилося, із страху чи з несподіваності, я б’ю його з усіх жіночої наляканої сили  по голові. 
– І що ти думаєш( сміється) 
– Він знепритомнів!
Я втекла…
Сижу в гуртожитку і нема мені спокою. Постійно в голові крутиться, що вбила людину, що потрібно повернутися і допомогти, бо якщо «причмелила», то точно замерзне.
Але і йти страшно…., А якщо вже мертвий?! І такі думки переслідували мій, не зовсім «здоровий» глузд.
Якось я наважилась на те, щоб все ж таки допомогти хлопцю..
Повернулась на те місце − його вже, на диво, не було.
 З одного боку, я зраділа, що все добре, а з іншого,  мені стало якось чи то  шкода, чи сумно, що більше не побачу його. Адже в нього, мабуть, були хороші наміри і підхід оригінальний….  Може, він не такий, як усі…
В голові сотні думок… Хто це був? Як так сталося, що я його «вирубила»???
 І так всю ніч…. 
Наступного дня, як зазвичай, приїхала на пари. 
І в кінці дня мені приходить смс:  «Доброго дня. Вас турбує патрульна поліція. На камерах зазначено, що ви скоїли правопорушення, вдаривши людину до втрати свідомості. Це важлива стаття і нам потрібно розібратися. Вияснити причину і т.д. Просимо вас з’явитися сьогодні о 18:00  у відділення». І вказана адреса.
Я, ледве стримуючи сльози і телефон у руках, пробую здогадатися, як це було. І відразу тисяча думок про те, як я буду виправдовуватися. 
Відбувається діалог з собою:
Боже! Як це взагалі сталося зі мною!
«На мене ж напали!», «Він перший», «Я просто захищалась»… 
Хіба це камера не побачила?
В думках одразу − образа, страх і лють. 
Збалансувавши свої думки, вирішила викликати таксі, щоб відвезли мене за адресою.
В голові безліч ідей про те, якими словами захищатиму себе. 
Приїхавши, вийшла з таксі: ноги трусяться, ніби, знову вчаться ходити… 
Руки тремтять не від холоду, а від страху..
Очі, ніби, в тумані − не бачать нічого!
А у вухах, ніби, вертоліт за кілька метрів взлітає…
Ви ніколи не повірите, що відбулося після тих пару кроків…
Це сплеск адреналіну та емоцій на все життя. 
Це той випадок, коли хочеться водночас знову вдарити, але й обняти.
Це той випадок, коли розумієш, що тебе знову «розвели» і ти, навіть, не здогадалась про це. 
Той випадок, коли ти просто не знаєш, як поводити себе. 
Що робити.. куди йти..
Тікати чи що…
Так. Так.
Це був він!
Той «ідіот», якого я причмелила. Цього разу з великим букетом троянд та якоюсь дуже класною «дорогущою» машиною, на яку він обіперся, чекаючи на мене.
Він зустрів мене словами:
– Бачив тебе три роки тому на каткові. Потім ти зникла.  Я не встиг до тебе підійти.  І за ці три роки я щодня згадував про тебе. Ні, ти не думай.. Я не дурний.  Я хотів забути про тебе. Пробував не думати. У мене було багато інших дівчат.  Навіть оженився один раз. Вона була схожа на тебе. В мене є все, що потрібно дівчатам. Гроші, харизма, слава… Але я знаю, що цього всього не потрібно тобі! Я знову тебе знайшов!  Вчора в супермаркеті. Прорахувавши все до деталей, рівно через три роки я тебе знайшов. І більше не відпущу. Ніколи!

Світлана БІЛАК,
студентка 5-го курсу відділення журналістики УжНУ.

Ваш отзыв

Ваш коментар