Спекотний серпень 1991-ого року завершував свою другу декаду не приємним для хлібороба шерхотом стиглого зерна, що щедро сиплеться із комбайна у місткий автомобільний кузов, а тривожним па-де-де із «Лебединого озера» Петра Чайковського, телевізійну трансляцію якого кілька разів переривало включення повідомлення про засідання Державного комітету з надзвичайної ситуації (ГКЧП).
Три дні тривоги, очікування і надії, протистояння, і, нарешті, історичне засідання Верховної ради України (тоді ще УРСР), на якому проголошено незалежність України.
З того часу виросло покоління, для якого це перше громадянське потрясіння їх батьків. Вибір, який за них зробили обрані ними та старшими за віком від них поколіннями, народні депутати. Вибір, підтверджений абсолютною більшістю громадян України у грудні того ж року на всеукраїнському референдумі.
Тоді чимало із-поміж нас надзвичайно переконливо вважали і так само стверджували, що незалежність нашої держави «впала з неба» – безболісно і безкровно, зважаючи на ті події, що до тих пір кров’ю обагрили карти Вільнюса, Баку, Тбілісі та в інших центрально-азійських республік. Коротка пам’ять декотрих відкидала історію столітніх визвольних змагань українців «за нашу і вашу свободу. Навіть не завжди належним чином поціновували тих, кого знали, з ким щодня зустрічалися, але чия національна свідомість прокинулася раніше. Хто, як старий іршавчанин – січовик, що витяг із таємної схованки прапор Карпатської України, хто згадав батьківські чи дідові оповідки про вояків УПА, а хто відкинув привиту з дитинства облудну комуністичну мораль, а хто просто, за своєю пасіонарною сутністю натури потребував неодмінних змін.
Згадайте притчу Ісусову про сіяча: про зерно, що впало край дороги і виклюване птаством; про те що впало на неглибокий ґрунт та відразу проросло і від сонця усохло, бо немало коріння; про проросле між терном і ним же заглушене не дало плоду: «Інше ж упало на добрую землю – і дало плід, що посходив і ріс; і видало втридцятеро, у шістдесят і в сто раз».
Такою ж видалася і доля тих наших земляків, які піднімали над Іршавською міською радою синьо-жовтий національний стяг, хто їздив у далеку Литву і нелегально привозив звідти антирадянські і антикомуністичні листівки, хто встановлював Хрест при в’їзді у місто, хто потай приносив квіти і запалював свічку на могилах та на місці розстрілу місцевих січовиків, а хто щиро молився за них як о,Петро Мадяр та наставляв і спрямовував, як Вчитель Петро Потушняк.
По-різному склалася їх життєва доля, чиясь вічна свіча уже давно горить у небесах, а хтось і досі трудиться – кладе цеглину до цеглини у будову, чиї стіни, можливо, й не завжди до вподоби, але ж із країною слід розбудовувати і родину. Ставити на ноги дітей, заробляти на хліб насущний і думати, як виправити покошені двері та вікна на зведеній споруді, аби і в них світило сонце демократії та благополуччя, так само, як і в тій Європі чи Америці, куди багатьох українців роками вже жене їх же самостійний політичний вибір, бо приводять до влади таких, що не думають ні про Україну, ні про весь народ, ні про кого зосібно. Окрім себе ненаглядного.
Попри загальну негативну настроєність і розчарування редакція «Нового життя» пропонує нашим читачам спільний проект по створенню літопису пам’яті тих, хто на наших теренах творив – місив глину і випікав цеглину – будівлю незалежності України. Умовно це мали би бути тридцять постатей, тридцять осіб. Журналісти мають свій певний список, але хотілося б отримати і ваші, шановний читачу, пропозиції, або ще краще дописи, світлини, певні документи, чи будь-які артефакти, що вже є нашою історією. Не всі ж бо із тих, хто ризикував тоді і потім, хто йшов на Майдани, хто відривав копійчину від сімейного бюджету для спільної справи заслужено отримав державну нагороду, а чи навіть суспільне визнання. Не упустім цієї нагоди.
«Притча про зріст насіння
26 І сказав Він : «Так і Боже Царство, як той чоловік, що кидає в землю насіння,
27 і чи спить. Чи встає він удень та вночі, а насіння пускає паростки та росте. Хоч не знає він, як.
28 Бо родить земля сама з себе: перше вруна, потім колос, а тоді повне збіжжя на колосі.
29 А коли плід доспіє, зараз він»посилає серпа, бо настали жнива».
Вірмо, настануть і наші жнива!
Михайло ІСАК
