Версія для друку Версія для друку

Кам’янка

Серед усіх численних імстичівських пагорбів, що починають свій ріст з Боржавської долини найглибше в неї врізається Кам’янка. Більш як наполовину заросла молодим лісом, вона розділяє присілки Грабовиця та Левош, тому останній часто помилково називають частиною Лукова.
А чому Кам’янка? Адже сказано вже, що вона сприймається, як суцільний лісовий масив. Походження назви криється в сивій давнині, а останні свідчення зникли десь піввіку тому. Колись на північно-західній її частині була справжня скеля, яка поступово, внаслідок природних факторів, руйнувалася. Відколоті брили скочувалися аж на поле і бовваніли окремими фрагментами, як кладовище титанів. Вони зникли з поля на початку 70-их років минулого століття, коли в Імстичові проводили меліоративні роботи. На найближчому до гори меліоративному каналі й досі можна побачити залишки тих каменів, що самовільно котилися зі скелі.
Довгий час Кам’янка служила сільським кар’єром. Звідси побудовано багато фундаментів людських осель та господарських споруд. Останніми каменярами тут були Іван Добра (Муха) та Юрій Завадяк (Веронюк). Вони заготовляли тут камінь десь півтора десятка літ, розкопали рештки давньої скелі аж до самої вершини. Згодом це місце заросло грабами та буками і тепер колишній кар’єр – грибне місце в молодому лісі.
У післявоєнний час Кам’янка, особливо з північної сторони, була суцільним дубовим лісом, але коли настала ера колгоспів, дуб вирубали до останнього дерева на будівництво тваринницьких ферм. На частині ділянки посадили нові дуби, які тепер уже сягають 10-15 метрів у висоту, а більша частина заросла кущами. Згодом, Іршавський лісгосп провів тут культурну санітарну рубку, і Кам’янка знову стала лісом – найближчим до людей і тепер вона служить своєрідним природнім сільським парком. Влітку тут відпочивають цілими сім’ями. Залишається тільки подбати про культуру відпочивальників, бо вона, чесно кажучи, нижче плінтуса.
З обох боків гори є цінні джерела питної води, а з північного – унікальне болотце, яке колись служило мочилом для вимокання конопель. Тут було декілька вручну викопаних басейнів, де і проходив процес замочування конопель. Вода тут з іржавим кольором, що свідчить про її мінералізацію. Коноплі, як білі так і зелені, після вимочування і просушування легко оброблялись на терлиці, коли йшов процес відділення волоконного пасма від соломи (дерті). Конопельне волокно вимочене тут було м’яким, пишним і легко прялося, а нитка була міцною й еластичною.
Сонячний бік гори завжди був сприятливий для садівництва. Господарював тут Петро Юрійович Ціцак – людина неординарна, чесна і справедлива. В його саду були найкращі в селі персики й абрикоси, а ще різних сортів яблуні, черешні, сливи, горіхи. Все це він ретельно доглядав, удобрював, обрізав. А ще він займався розповсюдженням акації. Заготовляв стручки, вручну їх розщеплював, висівав у власних шкілках. Потім цей садовий матеріал у нього забирала спеціальна лісова ланка колгоспу і засаджувала всі пустирі. Тепер в Імстичові акацієвих ділянок дуже багато, і всі вони від господаря Кам’янки Петра Ціцака. Він був комуністом ще з чеського періоду, але справжнім, а не кар’єристом чи горлохватом. Коли за М. Хрущова колгоспникам почали призначати пенсії, він попросив, щоб його пенсію віддали комусь іншому, хто цього потребує, бо сам може прогодуватися із власного господарства.
Запам’ятався людям ще один трудяга на Кам’янці – Петро Пельжарський. Інвалід з дитинства, у якого одна нога зовсім не працювала, взявся за велику, непосильну навіть для здорового чоловіка справу – вручну розкорчовувати зарості глоду, ожинника, граба і садив на звільненій території картоплю. На свіжо викорчуваних ділянках ця культура давала високий урожай, і він постійно розширював окультурену площу, довів її майже до гектара. Колгосп посадив на ній сливовий сад.
Та найбільш грандіозним і масштабним проектом на Кам’янці став процес закладання виноградної плантації. Більш як двагектарну площу на південному схилі перекопали вручну лопатами (аршовами) на глибину 70 сантиметрів – як плантажний плуг. Виноград тут родився добірний, але посадка була щільною, проходи між рядами – вузькі, а кущі підв’язувалися до дерев’яних кілків. Із розвитком передових технологій цей виноградник визнали неперспективним, і він занепав. Згодом його викорчували і засадили сливами, але й ті проіснували недовго, бо закінчилася колгоспна ера. Сливи заросли чагарниками, і тепер там справжні джунглі, де спокійно почуваються тільки сови та лисиці.
Старожили пам’ятають і про природний катаклізм, який стався в Кам’янці понад 60 років тому. Після того, як вирубали дубовий ліс, гора стала лисою. Дощового літа на її схилі від Левоша стався масштабний зсув із селевим потоком. Сліди цієї катастрофи можна побачити й нині.
Серед сумних подій у пам’яті залишилась ще одна дивина. Коли вівці напередодні зими кошарували вже близько до села, на них напала зграя вовків. Проти цієї навали безсилими виявилися і вівчарі й їхні слуги – собаки. Вівці розбили кошару і ринулися через присілок Дерен у Кам’янку. Тут вовки і влаштували страшне побоїще, проявили справжній вовчий характер. Вівці плуталися в кущах, а хижаки їх наздоганяли й безжально роздирали.
Видовище було страшне й вельми печальне. Багато господарів під саму зиму втратили своїх уже кітних овечок. Це був останній розбійний напад вовчої стаї на овець у селі. Мисливці зробили тоді кілька ефективних облав і більшість сіроманців ліквідували.
На одному з виступів гори можна побачити кущики яфини, але вони безплідні. Видно, не та географічна висота. Літом тут можна зустріти червонокнижну саламандру – велику чорну ящірку з жовтими кружечками. Колись їх було багато, а тепер вони – рідкість.
Кам’янка – улюблене місце грибників: легкодоступне, близько, а грибів тут – вдосталь. Тут вам і сироїжки (голубінки) всіх відтінків і козарики та білі гриби, лисички, корчовані та навіть екзотичні королиці. Вони яскраво помаранчевого кольору і дехто плутає їх із мухоморами й просто знищує. Цього не слід робити, бо це гриб їстівний, дуже смачний, словом – справжній делікатес.
Колись Кам’янка служила пасовищем для худоби, бо на колгоспне поле виганяти її не дозволяли. Пастухи, переважно були хлопці з Грабовиці. Вони викопали під вершиною справжній бункер, накрили його хмизом і відчували себе справжніми партизанами. Були серед них і перший льотчик з Імстичова Михайло Добра та його брат Павло – згодом інженер-хімік та профспілковий діяч обласного масштабу.
Вершина гори – вузьке плато, шириною 20-30 метрів. Колись його розорювали, садили рідні культури. Тепер воно заросло й тільки вузька стежка веде вверх, де розташований високогірний присілок – Дерен. Про праву сторону внизу можна побачити покинуту стареньку хату. Про неї в людей недобрі спогади, бо тут жив один із ватажків банди мародерів у післявоєнний період П. Чонговай. Це місце вважається нечистим. Бандит був застрелений в урочищі Вишній Смеречник, що на межі лісових масивів Лукова та Імстичова у червні 1948 року.
Довгий час попід Кам’янку до Левоша вела тільки вузька стежка. Транспортом сюди можна було добратися тільки взимку та в літню посуху. Дорогу проклали тільки тоді, коли в Лукові на Боржаві завалився міст. Будівництво об’їзної дороги на Луково стало спасінням для жителів Левоша. Тут навіть почали здійснювати заплановане будівництво школи-інтернату, котре «з успіхом» провалилося. Але жителів Левоша найбільше турбує плачевний стан дороги. Новообраний голова Білківської ОТГ Василь Зейкан пообіцяв, що ремонт об’їзної дороги на Луково буде пріоритетним у його діяльності.
Та все ж хочеться завершити свою розповідь на мажорній ноті, бо Кам’янка цього заслуговує. Гора-трудівниця, гора-годувальниця, улюблениця всього села радує своїх земляків зеленими шатами, смачною водою й приємним відпочинком. Тільки просить: «Любіть і оберігайте мене і ви!».

Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.

Ваш отзыв

Ваш коментар