Версія для друку Версія для друку

Горить свічка в хаті

У кожного залишається в пам’яті випускний вечір. Його всі стараються скоріше зустріти, але в той же час замислюються, що їх чекає після закінчення загальноосвітньої школи. Відмінники, ударники готуються до вступу у вищі навчальні заклади, технікуми, профтехучилища, а хто не бажає продовжувати вчитись, йдуть працювати.
Після урочистого вечора, як завжди, відбувається випускний бал. А до нього юнаки й дівчата старанно готуються. Хлопцям простіше: новий костюм, сорочка, краватка, черевики. А для дівчат-випускниць одні клопоти. Кожна мріє, щоб у неї була найкраща вечірня сукня та зачіска для випускного вечора і балу.
Так було із Олею. Вона радиться із матір’ю за кілька місяців до випускного вечора. Вчиться добре. Хоче бути бухгалтером. Мати, Софія Іванівна, працює вихователькою в дитячому садку. Батько виїжджає на сезонні роботи в східні області. Мають свій добротний житловий будинок, тримають на обійсті свиней, птицю. Все, як у людей. Їхня оселя знаходиться недалеко від невеличкого, завжди повноводного потічка в кінці їхньої присадибної ділянки, яку ніколи не затоплює.
Софія Іванівна, усівшись в кріслі, розповідає:
−Після одруження з моїм судженим, Іваном Михайловичем, ми звели для себе будинок, в якому тепер живемо. Поступово привели в належний стан двір, побудували надвірні споруди, а згодом і літню кухню.
Мій чоловік виїжджає на сезонні роботи в східні області. Тоді заробітки завжди були хороші. Дітей у нас не було. Тільки через п’ять років народилася наша донечка Ольга. Росла здоровою. Та у три роки у неї несподівано для нас розпочалися припадки. Починає нею трусити, невеликі судоми, посиніє, з’являється піна в роті. Потім хвороба відпускає. Лікарі сказали, що це епілептичні припадки. Лікувалася в обласній дитячій лікарні. Порада була така, щоб в сім’ї не було ніяких сварок, тихо, спокійно. Бо це викликає негативні емоції, стреси, а через це може трапитися припадок.
Ми, звичайно, живемо мирно, спокійно, в злагоді. Любимо свою дочку Ольгу, вона у нас – єдина дитина. І припадків у неї дуже мало. Останній припадок був сім років тому перед випускним вечором. Мабуть, вийшла із дитячого віку, переросла ту хворобу.
І ось тепер готую їй вечірню сукню на випускний вечір і бал. Вже давно мені нагадує про це, переживає. Я її, звісно, заспокоюю. Буде у неї вечірня сукня не гірша від інших. Так і було. Ми з чоловіком переживали, щоб через це не стався припадок.
Та, слава Богу, все обійшлося благополучно. Відбувся урочистий вечір, випускний бал. Ольга вступила в кооперативний технікум, закінчила його, працює бухгалтером в споживчому товаристві. Наша донечка стала красунею, дівчина на виданні. Ми їй про це не говоримо. Це її справа. За кого хоче, за того хай і виходить заміж.
Будинок великий, є літня кухня, подібна до будинку. Є де жити. Та наша Оля заміж не спішить. Під час однієї із розмов говорить мені, що хоче одружитися тільки по любові. Щоб по-справжньому, всім серцем і душею любили одне одного, ніколи не зраджували, цінували кохання все подружнє життя.
Я їй нічого не сказала. Тільки подумала, щоб таке заміжжя, про яке мріє, їй Бог дав. Ми з чоловіком молилися за це.
Через деякий час наша Ольга мовила, що до нас прийде хлопець Іван, з яким вона зустрічається. Ми казали, що хай приходить, хочемо його побачити, познайомитись з ним. Це був Іван із сусіднього села, старший від Олі на три роки. Закінчив профтехучилище, майстер на всі руки. Не курить, спиртне не вживає. Вище середнього росту, красивий, не багатослівний. Ось такого хлопця полюбила наша донечка. Ми його добре зустріли, і він став частим гостем у нашому домі.
Через три місяці зіграли нашим молодятам весілля. Живуть вони у нас. Дочка і зять ходять на роботу. Іван в кінці нашої присадибної ділянки, коло потічка в саду поклав стіл, лавочки, де можна в холодку від сонця сховатися, обладнав куточок відпочинку.
Пройшло кілька років їхнього подружнього життя. Внуків ще не маємо. Ольга вже переживає.
− Я так дуже хочу бути матір’ю. Мати хоч би двох дітей. А ви з татком будете бабусею і дідусем, − розмірковує дочка.
Та Бог так дав, що Оля завагітніла і народила сина, якого назвали Андрійком. Це дуже приємна подія в нашій родині. А головне те, що під час вагітності і пологів припадків у неї не було, чого всі найбільше боялися. Наш внук росте здоровим, хорошим, не хворіє. Мати йому рада, батько ще більше. Доглядають синочка.
Та коли онуку виповнилося п’ять років, він раптом захворів. Звернулись до наших сільських та районних лікарів. Ті відповіли, що в Андрійка дуже серйозна хвороба і направили в обласну дитячу лікарню. Після обстеження нам сказали, що в нього невиліковна хвороба. І наш внучок помирає. Тяжко ми перенесли таке страшне горе. Оля трималася. Іван теж.
Через три місяці після смерті Андрійка Ольга пішла в потічок прасувати білизну. Але щось довго не повертається. Я швидко побігла за нею. Оля лежить у воді. Взяла її за голову, близько притулилася до неї – не дихає. Затонула. Для нашої сім’ї це був страшний удар. Спасибі родичам моїм та чоловіковим, а також усім близьким, що допомогли організувати похорони моєї єдиної донечки. Ми з чоловіком та зятем майже не володіли собою. Після похорону зять Іван ніби змінився. Ходить якийсь зажурений, їсти не хоче. Видно, що дуже любили один одного.
Так проходить наше життя. Сумно, тихо, ніякої веселості та радості. Та, як говорять, біда одна не приходить, веде за собою ще одну. Так трапилось і у нас. Раптово помер від серцевого нападу наш зять Іван, рівно через рік після смерті Ольги, його дружини. Проводилася псалтиря за ним і річна за Ольгою, разом в один вечір.
Це був для нас ще один найстрашніший удар. Як ми з чоловіком це пережили, лиш один Бог знає. Значить, така наша доля. Кожному, що передбачено долею, повинен пережити, це має відбутися. Це ніхто не зупинить, не змінить. Ми з чоловіком живемо, тримаємося, пораємося по господарству. Самотніми не залишилися. До нас перейшла жити сестрина дочка з чоловіком та синочком.
В кімнаті, де здебільшого проживала сім’я моєї Ольги, я прибираю. Перестиляю ліжка. У шафі зберігаю деякий одяг та взуття онука Андрійка, дочки Олюшки та зятя Івана. А вечірню сукню, яка була пошита до випускного вечора і в якій танцювала дочка на випускному балі, зберігаю окремо. Вона цю сукню дуже любила. Тепер в її кімнаті настінний портрет Андрійка, Олі та Івана. Кожного вечора ми з чоловіком перед молитвою біля святого образу запалюємо свічку, стаємо навколішки. Молимося за упокій душі наших дітей.
Горить свічка в хаті…

Михайло ЛОМАГА,
с. Брід

Ваш отзыв

Ваш коментар