Версія для друку Версія для друку

Василькова висота (Оповідання)

Посередині двору стоїть висока тополя. Її молодість давно відшуміла, але коріння, наче цупкі пальці, міцно держаться землі.
Десятирічний Василько – господар тополі. Василько не пустував ніколи, всі дорослі називали його слухняним і гладили по голівці. Але йому не подобалось, бо Андрійко з сусідньої хати при цьому називав його «мамчиним синком». Він скаржився на Андрійка мамі, а та заспокоювала:
Ну й нехай. Нехай собі Андрійко говорить, ти на нього не звертай уваги. Ти тільки мене слухайся і грайся лише у дворі.
І Василько лишався біля хати. Він сідав на лавку і починав дивитися на тополю, оглядаючи її від самого низу до верху. Він помітив високо на ній старе дупло, яке дивилось чорним оком в небо. Василько подумав: добре було б взнати, що лежить у дуплі і одночасно подивитись з високої тополі на село. Але цю думку зразу ж перервав образ суворої мами і здивованих сусідів.
В той час на даху сусідньої хати з’явився Андрійко і почав дражнитись:
– Мамчин синок! Одягни пальто, а то ще застудишся!
Василько не відповів нічого. Та й що скажеш. На вулиці тепло, а йому не дозволяють знімати калоші й виходити з двору. Захотілось зробити щось таке, щоб довести: ні, він не «мамчин синок».
Василько кинувся до тополі і обійняв руками стовбур. Діставшись до перших товстих сучків, він зрозумів: далі не піднятись. Це помітив Андрійко. Схопившись за живіт, він почав реготати:
Лізь, лізь – до вечора долізеш. Туди ще ніхто ніколи не забирався.
Мамчин син!
Василько поліз далі. Йому стало моторошно, земля ж так далеко внизу! Але відступати вже не можна. Коли до дупла залишилось тільки рукою подати, він відчув, що це кінець. Міцно обійнявши стовбур, Василько сів на сучок. Глянув униз і побачив Андрійка, який тихенько злізав по драбині з даху своєї хати і здавався маленьким-маленьким, як жучок. Серце його забилось сильніше від радості за свою першу перемогу.
Батько, мати, сусіди стояли під тополею і завмерши слідкували за ним. Мати, звівши руки, благально гукала:
– Васильку, ми тебе зараз знімемо. Якщо ти ворухнеш хоча б пальцем, ти зразу ж полетиш униз!
Василько ворухнув пальцем, але чомусь не впав. Тоді він радісно закричав зі своєї висоти:
– Ось бачите, я навіть рукою можу помахати і не боюсь! Йдіть додому, до хати, я скоро злізу! Подивлюсь, що в дуплі лежить, і злізу!
На гілочку тополі сів горобчик і зустрів погляд хлопчика. Йому стало не по собі від загадкових людських очей.
«Мабуть, він хоче літати – так, як я», – подумав горобець. Він був старий, розумний і в своїх здогадках майже ніколи не помилявся».

Петро ПІТРА,
с. Білки
Малюнок Гаврилика О.І.

Ваш отзыв

Ваш коментар