Версія для друку Версія для друку

Їсти хочеться, спати хочеться

Ця історія, про яку буде йти далі мова, трапилася в одному із сіл району, котру згадують не тільки односельчани, а й мешканці навколишніх сіл. Подія відбулася напередодні Першої світової війни.
В сільському населеному пункт,і в родині Василя та Гафії, росла донька-одиначка Марта. Більше дітей Бог їм не дав. Все своє подальше життя дивилися з надією на свою дитину. Сім’я Микитюків була середнього достатку. В своєму господарстві вони тримали корову, свині, птицю. Була в них у власності земля, з посаджених сільгоспкультур збирали непоганий урожай. Цим самим забезпечували себе та корм для худоби.
Минали роки, Марта закінчила народну початкову школу. Вчителі радили батькам продовжити її навчання далі, але де там! Вона в них одна, коло кого доживатимуть свій вік.
А Марта виросла справжньою красунею, до неї почали залицялися хлопці не тільки із середняків, а й із сільських багатіїв. Вона середнього росту, статньої фігури, блондинка з карими очима, круглим обличчям і чудовою усмішкою, справляє приємне враження. А коли дівчата і хлопці, сидячи на березі річки, заведуть пісню, то її чудовий голос було чути, як один серед гурту молоді. А вдома вона – справжня господиня. Вміє поратися по господарству. Її роботу і на полі видно, і в хаті в неї ідеальний порядок , доглядає за худобою, доїть корову, пряде, вміє прекрасно ткати.
Батьки не нарадуються своїй донечці. Син заможних селян в селі – Іван почав зустрічатися з Мартою. Він високого росту, фізично розвинутий, здоровий, розумний, спокійний, не курить, не п’є, роботу в селі знає, а ще й до того красень. Перед таким хлопцем дівчина не вистоїть. Між Мартою та Іваном спалахнуло справжнє кохання. Полюбили вони один одного до бестями. Батьки Марти та Івана були не проти, щоб вони одружилися. А молода пара щоденно зустрічається, спілкуються довго, ніяк не можуть розійтися. Говорять на різні теми за їхнє майбутнє життя. Мріють про справжнє щасливе сімейне життя. Дали один одному клятву, що ні при яких обставинах, ніколи не будуть зраджувати. Цього між ними ніколи не буде. А Марта мріяла про те, що в них будуть красиві, гарні, розумні діти, схожі на них і будуть ще красивіші ніж тепер вони.
І одного літнього вечора Іван з своїм хрещеним батьком – батичком та материним братом – вуйком пішли до Марти свататись. Батьки дівчини приємно їх зустріли. Мати Марти накрила стіл. Була там і самогонка, закуска – яєчня, сало, домашня ковбаса. Марта не зводила очей з Івана. Домовилися про дату весілля, сватачі сказали, що батько Івана дає своєму сину із свого господарства частину – корову, землю та сільгосприладдя, оскільки Іван йде жити до Марти. Сватання відбулось.
За день до весілля, з двору молодиці Марти виходить група підлітків-хлопців. Вони йдуть в ліс на барвінок. В корзині скручений бублик-верченик, є трохи самогону. Повертаючись в село, знову співають пісні, і приносять в двір Марти барвінок.
А ввечері, до молодої приходять хресні матері – маточки, в’ють, плетуть вінки з барвінка, співають весільні пісні. Молодь танцює, веселиться, чути веселий сміх. Тут зустрічаються і майбутні пари. Це тоді називали гуски.
Наступного дня, до обіду, молодицю Марту готують до вінчання. Одягають в весільне біле вбрання – шлаєр. В ньому Марта стає невпізнанною. Красуня та й годі.
До обіду до неї прийшли три хлопці-дружбове, які будуть її вести до центру села на зустріч із Іваном. А до Івана прийшли троє дівчат – дружок. Вони будуть вести його на зустріч з Мартою. Так і було: зустрілись Іван і Марта в центрі села, поцілувалися. Іван взяв свою суджену Марту під руку, за ними йдуть парами дружки з дружбовами та запрошені на весілля гості. Попереду вишикувались музиканти. Також спереду йдуть два ведучі весілля – так звані «гонноді», в руках у них красиві палиці на яких хустинки.
Як молоді зустрілись, учасники згуртувалися, ведучі голосно кричать: «Хлопці наші! Не гучіть, не кричіть «ІЕН! ІЕН» − типу «ура!». У відповідь учасники весілля: ІЕН! ІЕН! ІЕН! І під музику розпочинається весільна хода до церкви на вінчання молодих. Лунають весільні співанки-пісні. Іван і Марта з дружбами та дружками заходять до храму.
В церкві з молодими проводять релігійний обряд − вінчання. Іван і Марта поклялися бути вірними один одному на все їхнє спільне життя.
Молодожони з учасниками весілля повертаються до будинку Марти. Усілися за стіл. По середині – Іван та Марта, по боках – дружбове з дружками та молодь. Пригощаються дзямою, голубцями і т.д. Староста наливає кожному самогону. А надворі грає музика. Після гостини молодь виходить з хати. Починаються танці. Трохи пізніше, ввечері, до хати молодої сходяться родичі, близькі, знайомі молодих.
Іван і Матра усілись за столом по середині, по обидва боки батьки молодої і молодого, близькі, родичі та інші гості. Один із родичів наливає з глиняного глечика самогонку в стакан і так по колу. Виголошуються тости «Гірко!», а надворі грає музика, молодь танцює. Це називалося тоді «Розигри».
Перед закінченням весілля оголошується танець молодої. Марта вийшла із-за столу, чекає запрошуючих. За такою красунею як Марта, та ще у весільному вбранні, охочі стали в чергу.
Так Іван і Марта поєднали свої долі. Хлопець перейшов жити до коханої. Батьки Марти прийняли зятя як рідного.
Ввечері, коли Іван і Марта залишаються в спальній кімнаті, говорять довго, що мають все, що треба для життя, лиш потрібно багато працювати. А Марта сказала, що в них буде поповнення. Вона на четвертому місяці вагітності. Іван радий. А ще він ніби ненароком натякнув Марті, що він в думці боїться, що вона, себто Марта, як клялася йому у вірності, може йому зрадити. Звідки у нього виникла така думка і сам не знає. 

−Цього ніколи не буде. Я вірна тобі і тільки тобі. Викинь таке з голови, – запевнила Марта Івана.
Марта до року їхнього весілля народила донечку. Назвали її Юлією. Радуються батьки, бабусі, дідусі новонародженій дитині. Марта доглядає за донечкою. Адже вона стала матір’ю. Не відходить від неї ні на хвилину. Так пройшло чотири місяці.
Та їхньому нормальному спокійному життю перешкодила Перша світова війна. Марта в сльозах. Її Івана забирають в армію. Перед від’їздом вона з донечкою розривалися. Щоб заспокоїти дитя, приклала його до грудей годувати. З плачем провела Івана до вулиці, де на нього чекала підвода з мобілізованими односельцями.
Життя Марти та її батьків, з якими вона проживала в господарстві, ускладнилось. Батько хворіє, всю роботу в господарстві вів Іван, а він на фронті. Господарство велике, прийшлося наймати робітників, переважно із бідняків. Марта залишала свою донечку Юлю повністю на бабусю і веде господарство. Так пройшов рік і ще один.
У село прийшов пан-урядник, молодий чоловік, і місцевий староста попросив батька Марти, щоб цей пан прожив у нього кілька місяців. Звичайно, батько Марти не посмів відмовити старості та ще у воєнний час. А цей пан очолював постачання для фронту від населення кількох сіл. Це тяглова сила для армії – коні, м’ясо – велика рогата худоба, ділова деревина, навіть дзвони, які були на церквах, зняли на переплавку на гармати. Марта готувала йому їжу. Доглядала за чистотою в кімнаті. Звичайно, пан Андрій – так його звали, платив за квартиру більше, ніж було в угоді. Прожив у Марти півроку.
Про Івана − ні слуху, ні духу – ні листів, ні похоронки, в селі чутки, що Іван пропав безвісти. Та скоро нова звістка облетіла село – Марта народила синочка, схожого на квартиранта. Доглядає його, а він такий красивий, йому вже п’ять місяців.
Закінчилася війна. Почали фронтовики-односельчани повертатися додому. Марта серйозно задумалася: якщо повернеться додому Іван, що скаже йому, як подивиться йому в очі. Ніяк не простить собі, що вона наробила. Де її клятва вірності Івану? Одного дня Марта годує свого синочка грудним молоком. В цей час скрипнула хвіртка і на подвір’я будинку з’являється її Іван – живий, здоровий. Марта дивиться на нього, не може вимовити ні слова. Іван став перед нею і остовпів. Коли йшов на війну, Марта годувала грудним молоком їхню Юлечку, а це що? Та Марта взяла себе в руки, впала на коліна перед Іваном, плачучи, мовила:
−Прости мене, Іванку! Не зберегла тобі свою вірність. Що я накоїла! Куди мене Бог діне?
І так розплакалася на весь двір.
Іван, побачивши свою Марточку, найкращу для нього у світі, і як вона побивається, той у нього в очах з’явилися сльози.
−Та вставай уже, − мовив він.
Марта підвелася, припала до його грудей, і так розридалася, що її ридання почули сусіди, вийшли на подвір’я її батьки. Ледве відірвали Марту від Івана. А він, розкривши свій речовий мішок, почав роздавати свої скромні подарунки. Перший подарунок – іграшки, цукерки дав своїй донечці. Взяв на руки, притиснув до грудей, поцілував. Другий подарунок – Марті. Три відрізки різнокольорового полотна. Вручив батькові Марти, тестеві шкіряні чоботи, тещі – три хустини.
А Марта плаче, руки собі ламає: − Що я наробила, що я наробила?
Іван сказав, що йде до своїх батьків. Там теж вручить подарунки. Там з батьками відбулася серйозна розмова. Помиритися з Мартою − чи ні. І дійшли висновку: господарство велике, землі, худоби багато – на цьому потрібно працювати. Випустити з рук велике господарство − не можна. Та й донька у нього є.
Повернувся Іван додому. Марта зраділа, просить пробачити її. Іван мовчить. Зійшлися до Івана його друзі-односельці, які воювали з ним на фронті. Як виявилось, Іван потрапив у полон, де пробув до кінця війни. За те і писати додому не зміг.
Іван став хазайнювати в своєму господарстві, яке поступово зміцнювалося. Тяжко переносив зраду жінки. Ніяк не міг усвідомити, що його суджену, найкрасивішу на світі, і яка так клялася у своїй вірності Марточка, зрадила. При живому чоловікові, народжує дитину від чужого чоловіка. Це страшний гріх. І яка ганьба! Але він любить Марту як і любив. Його любов до Марти не зникла. Вона дуже гарна. Вирішив залишитись жити з нею. Та говорити з нею і бути відкритим до неї йому не дозволяє серце. І вирішив він спілкуватися з нею короткими фразами. Коли хотів їсти, говорив: «Істи хочеться». Коли йде спати: «Спати хочеться» і так далі.
Марта давала йому їсти, розстеляла ліжко. І що він хотів, блекотів такими короткими повідомленнями: «годувати худобу треба», «на городі працювати треба» і т.д.
Марта, в свою чергу, теж переживала зраду дуже тяжко. Ніяк не могла заспокоїтись. Коли чоловіка не було вдома, йшла в куток і плакала, мати її заспокоювала. А Іван ніколи на неї руку не підняв. Не кричав, не дорікав, ніяких поганих слів не казав. Тільки те, що не говорив з нею. Нарешті Марта змирилася з своїм таким життям. Адже вона у цьому сама винна. Уже разом із Іваном Марта ще народила двох синів. Вони вже школярі, допомагають батькові, а їй донечка Юлія. Під час сезонних робіт Іван наймає людей для роботи в господарстві. Гроші має, продає зернові культури, бичка. Є в нього і кілька овець. Зранку виганяє худобу в череду. Іван щоденно має роботу з кіньми. Все в господарстві йде за звичним режимом.
А народженому без Івана Василькові він став справжнім татом. Хлопчик у віці 2-3-х років так прив’язався до Івана, що почав любити його більше, ніж матір. Коли не має батька вдома, виходить з хати, вигукує: «Татку, татку!». Іван теж полюбив дитя, радується йому – він такий красивий. Василько проявив неабиякі здібності в знаннях. В п’ять років вмів читати псалтир. У шість років пішов у перший клас. Закінчив сільську народну школу. Батько віддав його в горожанську школу, а потім в гімназію. За все це навчання Іван платив. Любив він Василька, тому що він його слухав, ніколи не було такого, щоб батьківський наказ не виконав.
Батько віддав Василька в університет м. Праги. Хлопець вчився на архітектора. Згодом він став викладати в тому ж вузі, який закінчив, розробляв будівництво цілих кварталів Праги, став відомим вченим. Не забував Василь і про батька. Їздив додому з своєю сім’єю. Приносив дорогі подарунки батькам. Запрошував в гості до себе. Допомагав братам, сестрі. Любив свою матір.
Пройшли роки. Діти Івана та Марти стали дорослими, створили свої сім’ї. Наймолодший син з сім’єю проживаввдома.
Постаріли батьки. Захворів Іван. Марта перед його смертю промовляла, ніби висповідалася:
− Все наше спільне життя ми прожили без сварок, поганого слова, переживала з тобою всі радощі, труднощі, доглядала за тобою як за малою дитиною. Мою любов і мою ніжну ласку ти отримав від мене сповна. І свою провину перед тобою спокутувала повністю.
Іван уважно слухав, дивився на неї. Усміхнувся, закрив очі і помер. Поховали Івана за християнським звичаєм. Через рік померла і Марта.
Щороку, 1 листопада, в день пам’яті померлих, приходили Василь з дружиною на кладовище, де вічним сном сплять його батько й мати. Запалюють на їхніх могилах свічки.
Цю історію розповів Іван Олександрович Дешко, житель с. Дешковиця.

Михайло ЛОМАГА,
с. Брід.

Ваш отзыв

Ваш коментар