Свого часу ім’я Марії Михайлівни Сак, директора Сілецького будинку культури, було на слуху. Їй дарували квіти, грамоти, дипломи, подяки, про неї писали газети, журнали, знімали телепередачі, начальство дякувало за хорошу роботу. А вона, на хвилі успіху, слави і визнання горіла бажанням працювати із ще більшою віддачею. Очолюваний нею заклад у 70-90 роки минулого століття вважався серед кращих у районі. Тут проводилися районні,обласні та всеукраїнські наради, конференції і семінари, вивчали і поширювали її досвід, набували знання, які впроваджували в життя. А вона відчувала потребу душі ще з більшим ентузіазмом братися за справу, працювати на благо рідного села і краю, возвеличувати його в піснях і доброму слові.
− Плин часу, − каже Марія Михайлівна, − повніша або й зовсім нова обізнаність, поглиблення самосвідомості й світогляду спонукають до чіткіших і виважених поцінувань з пережитого. Спонукають часом до осмислень болісних,часом суперечливих, часом повнених приємного усвідомлення власної правоти. Мудрість часу і мудрість буття виносять пережитим надбанням душевної скарбнички свій присуд…
З висоти прожитого і пережитого Марія Михайлівна гостріше відчуває і аналізує минуле, намагається сповна осмислити пройдений шлях, занурює пам’ять у потаємну скарбничку душі й черпає з неї, немов з криниці, дорогоцінні краплини спогадів. Черпає найістотніше, найцікавіше, найвагоміше з пережитого, зробленого, здобутого.
Це не проста і не легка робота для душі і розуму. Якісь внутрішні спонукання спричинять бажання підсумувати відлуння життєвих перипетій і відзвітуватися хоча б за свої 47 трудових літ.
Марія Михайлівна народилася в селі, якого тепер немає на карті України (воно входить до складу Загатської сільської ради). Однак воно дало світу людей, про яких знають далеко за межами Іршавщини. Володимир Богуцький – екс-ректор Харківського юридичного університету імені Ярослава Мудрого, Станіслав Сухан – голова Іршавської районної ради, Михайло Данканич – голова Загатянської сільської ради, Володимир Цогла – начальник Держкомзему в Іршавському районі, Михайло Цогла – головний агроном колгоспу «Верховина», Юрій Сідор – відомий співак і композитор.
Батько Марійки був відомий у селі стельмах. Виготовляв із дерева вікна, двері, вози, сани, до нього зверталися навіть жителі навколишніх сіл – Броду, Підгірного, Климовиці, Івашковиці, Загаття,Чорного Потоку, Локтя, Смологовиці, навіть із Завидова Мукачівського району приходили до нього по допомогу. Так що сім’я жила навіть у ті часи не безбідно – мала хліб і до хліба.
Після закінчення Колоднянської восьмирічки Марія Сак вступила на навчання до Хустського культ-освітнього училища на спеціальність «Керівник хорового колективу». Навчання проходило цікаво. Дівчинка всім серцем полинула у світ музики і пісні. То були часи, коли студенти із концертними програмами виступали не тільки в рідному навчальному закладі, а й в місті над Тисою на навколишніх населених пунктах.
Коли закінчила навчання, Марію Михайлівну направили на роботу в с. Чорноголова на Великоберезнянщину. Однак вона була там недовго – небавом повернулася в рідний район. У селі Заріччя стала завідуючою червоним кутком (у сумнозвісні радянські часи були й такі посади).
− Робота була непроста, − згадує тепер Марія Михайлівна. − Довелося займатися культурою. Я працювала в зарічанському господарстві завідуючою червоним кутком Як агітатор, випускала блискавки, стінгазету «Тваринник» і вела агітаційну роботу серед тваринників, хліборобів, садоводів і виноградарів. Майже щодня доводилося бути в гущі сільської громади. Розповідала про події, які відбувалися в селі, районі, області та країні, що нового в культурі, освіті та медицині, про міжнародне становище.
У той час у районі дуже мало було кваліфікованих культосвітніх працівників. Тому до роботи активно залучали випускників відповідних училищ. та активістів товариства «Просвіта», які мали певний досвід культурно-масової роботи серед населення. Саме в цей час почали відбуватися відрадні явища. До широких народних мас у бібліотеки почали надходити твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, класиків української літератури післявоєнного періоду Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Юрія Яновського, Олександра Довженка, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Платона Воронька та багатьох інших відомих письменників. Однією з найпоширеніших форм бібліотечної роботи було проведення читацьких конференцій. На думку Марії Михайлівни, вона виконувала дві важливі функції. З одного боку, бібліотечні працівники розповідали читачам про наявні в бібліотеці книги й рекомендували для читання кращі твори; з другого – читачі ділилися враженнями від прочитаного. Це було надзвичайно цінним, бо бібліотекарі одержували зворотну інформацію від читачів про те, наскільки прочитані книги впливають на їх культурне зростання.
Ефективною і поширеною формою бібліотек були постійно діючі виставки книг та бібліографічні огляди літератури. Як правило, в оглядах йшлося про надходження нових видань. Марія Михайлівна разом з бібліотекарями робила анотації нових творів, знайомила читачів із книжками і на їх бажання пропонували твори для читання.
М.М.Сак є про що згадати: у сільській бібліотеці нерідко організовували вечори однієї книги. Це робили, в основному, тоді, коли надходило дуже мало примірників певного цікавого видання – один-два. У такому випадку не було можливості задовольнити попит на книгу масового читача. І цікаво проведені вечори однієї книги допомагали вирішити цю проблему. Багато активних читачів (а серед них були школярі, сільська інтелігенція, студенти-заочники) оперативно дізнавалося про зміст нових книг.
Бібліотеки, пригадує Марія Михайлівна, практикували і книгоношення. Цю роботу здебільшого виконували учні старших класів загальноосвітніх шкіл. Вони носили додому книги престарілим, хворим, інвалідам та іншим громадянам, які цього потребували.
До того в селі не було художньої самодіяльності – Марія Михайлівна організувала агітбригаду. Охоче до її складу ввійшли Ганна Устич, Марія Фущич, Ольга Баран, Ганна Фанта, Наталія Садварій, Емілія Кепша, Василь Гозда, Ганна Глушко, Марія Сухан, Марія Симчера, Марія Костелеба, Марія Сокач, Марія Омельяненко, Одарка Шпак, Марина Прокоп, Віра Бабинець, Тетяна Мендл, Ганна Шостак, Петро Сак та Олександр Худанич. Культпрацівники із великим задоволенням виступали перед жниварями, тваринниками, садоводами і виноградарями. Разом із трудівниками полів і ферм співали закарпатські і українські народні пісні «Перелаз, перлаз», «Ой у вишневому саду», «Сидить сокіл на черешні», «Через поле широкоє», «Ой на горі два дубки», «Ой чорна я си чорна», «Іванку, Іванку», «Росте черешня у саду» та ін.
У 1975 році Марію Сак назначили директором Сілецького будинку культури. Власне, запропонував їй цю посаду тодішній начальник районного відділу культури Василь Кобаль. Він бачив у дівчини потяг до обраної професії. Відтак турбот у неї побільшало. Із великим ентузіазмом вона організувала в сільському палаці культури обговорення книг місцевих авторів Андрія Кобаля, Івана Сухана та Василя Феєра. У читальному залі бібліотеки яблуку ніде було впасти. До того ж письменники – місцеві. Кожному із сільчан кортіло познайомитися із їх творчістю.
Будучи на новій посаді, Марія Михайлівна із ентузіазмом взялася за створення драмгуртка. Уже в короткий проміжок часу на сільській сцені було показано невеликі вистави «Сілецькі посиденьки», «Сварливі сусідки» та «За двома зайцями».
Цікаві форми роботи запроваджувала в клубі. Насамперед − вечори на громадсько-політичні теми, вечори запитань і відповідей, вечори відпочинку молоді. Поширеними були й клуби за інтересами
Народним хором у селі керував Іван Лендєл і Броду. На роботу він добирався за кілька кілометрів. Але молодь тягнулася до нього, не пропускала жодного заняття. Навіть подбали про сценічні образи – придбали за профспілкові кошти колгоспу костюми. А з виставами виступали не лише в Сільці, а й Заріччі, Греблі, Арданові, Кам’янському на інших населених пунктах району.
Марія Михайлівна часто організовувала у сільському будинку культури звітні концерти, де запрошувала і колектив духовного співу греко-католицької церкви. Жителі села охоче йшли на такі концерти.
А ще Марія Михайлівна активно займалася громадською роботою. Жителі Сільця п’ять разів обирали її сільським депутатом. Турбот вистачало. Разом із активістами дбала про ремонт і освітлення сільських вулиць, вирішувала земельні питання та сімейні конфлікти.
Недавно М.М.Сак виповнилося 65. Файні літа! Але вона не банує за прожитими роками. У неї порядний чоловік Андрій, двоє синів – Михайло та Андрій та троє внуків Вікторія, Анастасія та Софійка. До речі, син Михайло – учасник бойових дій у АТО.
−Я задоволена, що маю підтримку в Заріччі і Сільці,− каже Марія Михайлівна. Без активу – я ніхто. Тільки спільними зусиллями можна добитися успіху. Мені завжди йдуть на поміч колишня сільський голова Марія Бабич, лікар Іван Фельцан, депутат районної ради кількох скликань Сергій Лупак та ін.
Завдяки активному співробітництву сільського будинку культури з органами місцевого самоврядуванн та господарськими керівниками вдалося зміцнити матеріально-технічну базу. І це дало позитивний результат, закупили музичний інвентар, кіноустановку, де щотижня показували фільми, не було проблем із транспортом, коли доїжджали в поле до людей із концертними програмами.
Марія Сак завжди тримала руку на пульсі часу.
Василь ШКІРЯ
