- Нове життя - https://nz-ir.com -

ЖИВИЛЬНІ СОКИ РІДНОЇ СІМ’Ї

ПАРАДОКСИ ЗАДУМУ І РЕАЛІЗАЦІЇ
З одним із авторів цього по-справжньому унікального видання ми зустрілися цілком випадково кілька років тому, завдячуючи нинішньому голові Довжанської об’єднаної територіальної громади Віктору Симканичу. Згодом довелося побувати на своєрідному «круглому столі» у тій же сільській раді, де в кінці робочого дня зібралося кілька живих легенд довжанського футболу, де обговорювалася низка питань, домінантами серед яких було відродження колишньої слави цього виду спорту у селі у теперішніх умовах. Як один із шляхів до неї, обговорювався проєкт її матеріалізації у формі видання спогадів Івана Васильовича Попика – першого довжанина у новітній історії місцевої футбольної команди, включеного до дорослого її складу.
Майже попутнє знайомство переросло, незважаючи на доволі суттєву різницю у віці у нехай і рідкі, але щирі по приятельському розлогі спілкування у нечасті його приїзди із Сєвєродонецька на малу батьківщину, та частіші, але коротші – по телефону. Запальний вдачею Іван Васильович, виявився особистістю, яка звикла досягати поставлених цілей, незважаючи на труднощі і перепони. Так із задуму видання невеликої брошури із вузько тематичним спрямуванням, недавно на світ появилося розкішне, у змістовному плані і у поліграфічному оформленні, видання «Иван Попик Михаил Попик Юрий Попик «В память о предках, в назидание потомкам Хроника русинской семьи». Триста сторінок тексту, ілюстрованого фотографіями із сімейних архівів, нерівномірно за обсягом об’єднані у 28 розділів. На перший, побіжний погляд, вже це повинно було б зашкодити сприйняттю тексту читачем. На щастя, книжка увібрала в себе кілька окремих новел, які своєрідним чином, немовби за батьківським столом у тісному родинному колі зібралися за святковою вечерею діти і сповідуються перед пам’яттю нянька (Попика Василя Васильовича) і мамки (Попик (Фечка) Поліни Іванівни).
Книжка, без перебільшення, заслуговує чесної похвали. Як один із аргументів, наведу вже: відкриваєте будь-який із розділів життєпису і читаєте, не переймаючись відривом від попереднього перебігу подій і фактів біографій. Водночас, вона цілісна, як булка-плетенка. Але ж Бог дав їх, Попиків, як дрібного маку, тож на поверхи відразу і не відрізниш – хто є хто. Особливо, якщо ще й співпадають імена та по батькові.

СИНИ ВИКОНАЛИ БАЖАННЯ БАТЬКАІ ЙОГО КРИЛАТИЙ ВИСЛІВ …
Дивно, якою вмілою компіляцією аналітики і душевної теплоти автор наповнив рядки кількох розділів, присвячених батькові і мамці. «Батько був людиною далеко не глупою, але мамка була до того ж і мудрою жінкою», – ця квінтесенція погляду сина, у якого вже у самого діти і внуки, науковця, успішного у житті чоловіка, на долю батьків через призму десятиліть і влади різних держав, при яких тим довелося виводити в люди своїх дітей.
Обоє, і Василь Васильович і Поліна Іванівна, з початковою освітою, вони зуміли всім чотирьом синам і найулюбленішій донечці дати вищу освіту. «Сыновья выполнили желание отца и его крылатое выражение «Если хотите жить как я, не учитесь».
І вони вчилися. З різними здібностями до знань, й досягли своїх вершин у науці і житті, але на подолані ними висоти мало хто із їх земляків зуміє знову зійти. Кожен із розділів книжки заслуговує на обширний відгук, що, звичайно, нам не вдасться, але про те, які методи виховання, яка атмосфера панувала у родині Василя і Поліни Попиків із Довгого, не завадить знати і сьогодні. Вони були простими і зрозумілими дітям: неодмінно підтримувати заведені вдома правила, посильно допомагати по господарству, поважати старших, допомагати молодшим, а свої вимоги обмежувати наявними можливостями. У дітей шкільного віку найвищим пріоритетом завжди було навчання, що всіляко заохочувалося. Невідворотними залишалися і покарання, притаманні тому часові – табуретка і батьківський ремінь. Хоча то був самий крайній захід, який більше туманно маячив, аніж застосовувався.

А ще діти засвоїли, дивлячись на нянька з мамкою,мудру гармонію: чисто поверхово в домі батько виглядав господарем, що ніколи і ніким вдома не піддавалося сумніву. Дружина, яку чоловік ласкаво називав «Поланька» при дітях, а тим більше при посторонніх, ніколи не піддавала сумніву його слова чи рішення, його авторитет. А вже після, спокійно без свідків, відчуваючи себе переможцем у якій-небудь із спірних ситуацій, батько висловлював як власну, позицію зовсім протилежну, що її відстоював до того, – як правильну і єдино вірну.

СПОРТ І ТРУД – ВІСЬ УСІХ БІОГРАФІЙ
У співавтори Іван Васильович недаремно обрав рідних братів та близьких родичів.
У кожного із них уже власні родоводи. Розлогі і гіллясті, вони потужними пагонами, безперечно, спрямовані на успіх.
Червоною ниткою в розповідях проведено дві основоположні засади їх життєвого успіху. Це – активні, практично на професійному рівні, заняття спортом, і невпинний повсякденний труд у обраній справі. Читач на вибір може взяти будь чий життєпис і переконатися у правильності цих постулатів.
Шлях до вищої освіти серед Попиків почав прокладати старший син Юрій Васильович – професор і декан фізичного факультету Ужгородського національного університету, Василь Васильович – багаторічний головний інженер Довжанського лісокомбінату, Іван Васильович – кандидат технічних наук, Михайло Васильович – професор МДУ ім. М.В.Ломоносова і МІФІ, Квак (Попик) Марія Василівна – директорка Броньківської середньої школи. Так само мають або здобувають вищу освіту їх діти і внуки, хто вже досягнув відповідного віку. А ще заповзятий читач дізнається про те, як представники молодших поколінь Попиків реалізовують свої знання, таланти і генетично успадковані енергію і прагнення успіху у реаліях теперішнього світу. Сфери їх діяльності: від бізнесу – до юриспруденції, і від державного управління – до ІТ-технологій.
Заняття спортом і повсякденна сільська робота загартовували їх у дитинстві та закладали у характер самодисципліну, бажання бути переможцем, незважаючи на труднощі досягати мети. Щоб далеко не ходити, наведемо приклад із життя самого автора і упорядника книжки Івана Васильовича. Перед цим лише додамо для об’єктивності картини тодішнього сільського буття Довгого. На матері трималося все господарство: вирощування кукурудзи, картоплі, соняшника, гарбузів, пасулі, конопель, сінокоси. Заготівля сіна, виготовлення домотканого одягу, рушників, простирадл, покрівців, плетіння светрів, носків, вишивка сорочок, відгодівля худоби і птиці (корови, телята, вівці і ягнята, свині, кури і таке інше), побілка хати до свят, хліба напекти, їсти зварити на 7-8 чилядників. Як би мамка справлялася, якби не мамчині помічники. А тепер – увага! Дітям вчитися слід було у школі або вдома пізно ввечері, займатися спортом – тільки після виконання доручень. Для тих, хто ріс на Лемацькім, то – тільки футбол. Тож Іван Васильович не один раз, тільки посушивши сіно у Митьовів, за десять кілометрів від стадіону, біг на тренування та й назад. Подібні марафони не кожному професіоналу під силу.
Безперечно, закладена Богом і батьками сильна генетика дозволяла переносити такі навантаження, але вони й загартовували.
Вже у зрілому віці брати Попики залишаються активними прихильниками спорту. Їх розповіді пронизані турботою не тільки про своє здоров’я, але й про дітей та онуків. У них у пам’яті ніби й до нині закарбовані слова лікаря Гольдштейна, який побачивши, що ніякі ліки жінці не допомагають, виніс вердикт: «Мамко, візьміть себе в руки! Не зможете взяти себе в руки, ніякі ліки вам не допоможуть!».

ПОДОРОЖІ І АКТИВНИЙ ВІДПОЧИНОК
Чимало сторінок «Хроніки…» присвячено такому родинному захопленню, як подорожі. Спочатку, за часів Радянського Союзу, це були щолітні відпочинкові тури на Азовське море, а вже в новітню епоху – по Європі і у більш далекі і екзотичні краї. Якщо Іван Васильович описує їх дещо стримано, інколи навіть сухо перелічує, то наймолодший із братів, Михайло Васильович, буває настільки красномовним, що читачеві здається, немовби перед ним не життєпис науковця-технаря, а сторінки рекламних буклетів із кращих курортів світу.
Знов-таки, жоден епізод не обходиться без спортивних занять.
Це по-справжньому блакитна сторінка життєпису.
Вражає і багатство деталей. Дається взнаки професійна пам’ять науковців і, кількарічне, нехай уже і полишене тепер ведення щоденника.

ДРУЗІ
Книга надзвичайно різностороння і багата на фактаж. Та попри все, у ній знайшлося чільне місце для кожного із друзів та тих, хто так чи інакше зіграв значиму роль у житті їх родини в цілому та кожного зокрема.
Є серед них відомі для закарпатців імена Михайла Машкіна, Масинця, професора Фединця, але є й ті, кого знають тільки в інших регіонах.
***
Наклад книги всього лише п’ятдесят примірників. Навіть для теперішніх реалій літературного процесу – занадто мізерний. Це більше для домашнього, родинного читання.
Представники роду Попиків із Довгого зауважували упоряднику за російську мову видання, а ще більше дорікали за оприлюднену ним у «Закінченні» життєву та політичну платформу.
Так, вона далека від високопарного ура-патріотичного тону. Але вона має право на життя. Її автори – продукт своєї епохи, хоча й свідомо приймають реалії життя, правда, не завжди всі. Та покладім руку на серце – ми задоволені всім у нашій країні і державі?! Бо нам всім у ній жити. Вона – наш спільний дім.
Тож станьмо мудрими у ньому, як мамка «Поланька» у своєму на Лемацькій.

P.S.
Іван Васильович багато в чому справедливо ностальгуючи за епохою Радянського Союзу, а, може, за своєю успішною молодістю на СПО «Азот» водночас забуває про період колективізації в Довгому, коли його батько «добровільно» здав до колгоспу всю худобу та чималий сільськогосподарський реманент, отримавши натомість велосипед та пару черевиків. І це теж із сімейної хроніки.

Михайло ІСАК