Версія для друку Версія для друку

ВСЯ СПРАВА В НАЗВІ, або від краси до небезпеки

Днями у Мукачівському видавництві «Карпатська вежа» вийшла книга Василя Кузана «Це має значення». Вона писалася протягом 15 років. Частина була опублікована у періодиці, соціальних мережах та літературних сайтах. Автор ділиться думками про творчість полярно різних, але яскравих і самобутніх письменників, котрі формують літературний процес України. Нижче подаємо нарис про письменника Василя Шкірю.
***
Більшість із нас, дорослих, недооцінює тієї величезної ролі, яку відіграє в житті дітей казка, легенда, гарний вірш чи тоненька книжечка з малюнками. Можливо, тому, що ми надто рано попрощалися зі світом дитинства, світом щирих відчуттів, відкритого спілкування, виявлення емоцій та вчинків, не продиктованих вигодою, тонкими розрахунками, тактичними ходами, дипломатичним підлабузництвом, підступним мовчанням, бажанням помститися чи стратегічними планами.
А може, нам не вистачило мудрості і виховання не забувати себе семирічних, десятилітніх, уперше закоханих, безпідставно ображених, невислуханих маленьких особистостей, думки яких проігноровані. Чи це життя зробило нас такими товстошкірими, заздрісними, не здатними співчувати, радіти, стрибати від захоплення і плакати разом із Білосніжкою та Попелюшкою?
Більшість із нас зарано старіє.
Але є серед нас щасливі люди, які зі світом дитинства не розлучаються ніколи, а проносять його через усе своє життя як частку своєї великої душі, невід’ємний елемент свого щастя. До таких людей належить письменник Василь ІІІкіря, мій друг, який у зрілому віці, працюючи в серйозній офіційній газеті, вечорами бере в руки перо і в казках висловлює все, що не може сказати на сторінках преси, але повинен передати ще не зіпсованим законами дорослого життя читачам.
***
Як сказав класик, для дітей треба писати так, як для дорослих, тільки трохи краще. Василь Шкіря не просто пише для дітей – він розмовляє з ними, як рівний з рівним. У своїх творах Василь перетворюється на Ведмедика чи Зайчика і ненав’язливо приводить читача до самостійного висновку. Не навчаючи, не моралізуючи, не завантажуючи зайвим аналізом, а показуючи: ось що може бути з тим, хто порушує закони співжиття, от яка нагорода чекає на розумного, кмітливого, допитливого, здатного допомогти. Саме тому його казки з приємністю читають і маленькі Петрик, Іванко, Вовочка, Оксанка… Читають, якщо їхні батьки зуміли придбати для своїх діточок хоча б одну із книжок Василя Шкірі.
Те, що в школах вивчають літературу рідного краю, треба тільки вітати (у загальноукраїнських шкільних програмах письменників із Закарпаття немає). Однак і перед учнями, і вчителями постає проблема, де придбати книжку Федора Потушняка, Михайла Томчанія, Івана Чендея, Петра Скунця, Юрія Мейгеша, Юрія Керекеша, Василя Вовчка, Василя Густі… Слава Богу, що в нас не додумалися ще закрити бібліотеки. А то б опинилися наодинці зі своїми домашніми бібліотеками».
Імпульсивність письменника свідчить проте, що інколи він близький до розпачу, перестає вірити в цінність і потрібність свого слова, зневірюється й опускає руки. Парадокси перехідного періоду, в якому ідеологічно дезорієнтована нація тупцює на місці вже стільки років. Видавши книжку на кошти спонсорів, автор, у цьому випадку Василь Шкіря, залишається сам на сам із проблемою її реалізації. Шанс придбати книжку, крім тих же спонсорів та друзів, має не так уже й багато людей. В основному, це ті, хто живе в одному селі, місті, районі, на одній вулиці з письменником.
Тут ми говоримо про небезпечну красу. А небезпечною сьогодні є й краса українського слова, рідної мови. Щоб якось нейтралізувати її силу, ізолювати, не хто інший як наша влада заганяє мову в безвихідне становище, лабіринт, яму. Тільки за останні два роки настільки зменшилося видання української книги, що нині на книжковому ринку нашої держави її продукція становить аж три (!) відсотки. Якщо так буде продовжуватися і далі, то невдовзі ми перетворимося на аборигенів, на яких будуть показувати пальцем, бо вони, тобто ми, говоримо не на «общепонятном языке».
Сумно, але саме такі думки викликає книжка «Небезпечна краса», яка не має жодного стосунку до політики чи до цих роздумів про мову.
Час від часу ловлю себе на думці, що змушую власні роздуми повертати до книжки, до повісті, про яку пишу, до її аналізу, реклами, пропаганди, критики. Але якась невідома сила змушує мене відволіктися, написати про письменника, його творчу долю, про перспективи розвитку книговидання, роль дитинства у житті дорослого, необхідність усвідомлення національної гідності, роль літератури і письменника у цьому процесі, про владу, міліцію, зловживання… Можливо, справа у назві книжки. Буває, що вона настільки вдала, що спонукає, підштовхує, змушує читача ніби писати власний твір на задану тему. І цей твір не обов’язково буде перегукуватися з авторським. Він «обростає» подіями, новими сюжетними лініями, наповнюється новим змістом, новим підтекстом і починає жити у свідомості читача самостійним життям. Читач може навіть цитувати твір, використовуючи фрази, яких у ньому немає. Щось подібне відбувається і з «Небезпечною красою» Василя Шкірі.
І повісті, і казки, вміщені у книжці, читаються легко, захоплюють своїм сюжетом, викликають інтерес і підтримують його, починаючи з перших речень.
Мова творів Василя Шкірі надзвичайно лаконічна і проста. Але це не недолік. Адже будь-які твори автора – передбачені для дітей, читачів молодших, тих, хто щойно навчився читати, хто вчиться пізнавати добро і зло, хто тільки стає на ноги.
Тож бажаю всім, кому потрапить до рук книжка Василя Шкірі «Небезпечна краса», отримати приємність: дітям відкрити щось нове, дорослим – згадати дитинство, всім – стати хоч трошки мудрішими і добрішими.

Василь КУЗАН,
голова Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України.

Ваш отзыв

Ваш коментар