Версія для друку Версія для друку

Повернулась додому живою і здоровою

Ім’я нашого постійного дописувача Михайла Ломаги із Броду добре відоме читачам газети «Нове життя». Незважаючи на поважний вік, він продовжує радувати нас цікавими матеріалами на теми сьогодення, порушує проблеми населених пунктів, пише про людей праці і духовне відродження, досліджує історію рідного краю.
Гарно виходять у нього і невигадані історії, які здебільшого розповідають йому рідні, друзі, знайомі. А Михайло Васильович усе це старанно занотовує і викладає на папері. Одну із таких оповідок і пропонуємо нашим читачам.
Це трапилося в роки горбачовської перебудови в одному із сіл району. Надворі стояла пізня осінь, однак тепло ніби загубилось у наших горах ще від спекотного літа. Незважаючи на середину листопада, люди ще ходили в сорочках, ніби насолоджувались дарами сонця, яке ще, на диво, припікало, додавало снаги.
Із самого ранку на центральній площі міста грала музика. Тут проходив ярмарок «Золота осінь». Зазвичай на свято урожаю щоразу збиралося сотні, тисячі людей, які хотіли щось припасти для себе на зиму. А було тут всього доволі. Колгоспи і радгоспи привозили вирощену продукцію – яблука, груші, горіхи, виноград, столові буряки, пшеницю, кукурудзу, картоплю, цибулю, часник. А були й такі, що розігрували лотереї, на які можна було виграти поросятко, баранчика чи мішок зерна.
Облюбував ходити на ярмарок і інженер заводу Василь Дмитрович із дружиною Юлією Василівною. Вони жили в місті, тож треба було припасти на зиму овочі і фрукти. То були часи, які люди охрестили небезвідомим висловом: ні корови, ні свині лиш Сталін на стіні (хоча Сталіна давно вже не було).
Після повернення із базару дружина заявила чоловіку, що вона б із своїми знайомими хотіла поїхати у Латвію, щоб придбати щось із одягу і взуття для дітей. Адже прилавки магазинів були пустими, нічого путнього не можна було купити.
−Гадаю, ви з бабусею впораєтеся й без мене. Головне, щоб діти ходили в школу, готувалися до уроків і були ситими. А я в Латвії довго не затримаюся – придбаю все необхідне і повернуся додому.
Чоловік якраз збирався в рейс – тоді вже наші земляки були далекобійниками, курсували дорогами не тільки колишнього Радянського Союзу, а й їхали у Західну Європу – в Чехію, Угорщину, Польщу, Італію, Іспанію, Німеччину, Францію… Він дуже просив дружину, щоб не їхала, а почекала його, допоки не повернеться із рейсу. Однак не так сталося як гадалося. Чоловік таки поїхав у відрядження, але його дружина вирішила по-своєму. Вважала, поки його не буде вдома, зробить йому сюрприз. Рівно через три дні із Риги надійшла телеграма: «Терміново приїжджайте за трупом Бряник Юлії Василівни в морг м.Риги».
Тривожна вістка блискавкою облетіла все село та навколишні населені пункти. Чоловік повернувся із відрядження, найняв автомашину і ще з двома родичами поїхав у Ригу. У морзі жінку було невпізнати, бо все обличчя було понівечене. Травмовані також руки і ноги. Вийшовши із поїзда, вона потрапила у аварію. Вже у міліції показали і видали паспорт, сумку та речі покійної. А ще сказали, що саме завдяки цьому й встановлено, хто вона і звідки. Там же одягнули, поклали в труну і привезли тіло додому.
На похорон зійшлися не тільки родичі, сусіди, односільчани, а й жителі навколишніх сіл. Поховали її за всіма християнськими звичаями.
А рівно через два дні хтось стукає у вікно. Василь Дмитрович боязко відчинив фіранку і побачив… рідну дружину.
− Чого вирячився? Скоріше відчиняй двері!
Від побаченого чоловіку перехопило дух. Як це? Вчора тільки поховали…Засунув фіранку, вимкнув світло і почав молитися перед святим образом… Неінакше, як нечиста сила.
А десь через півгодини хтось постукав у вікно сестри Юлії Василівни.
На світанку, коли почало провиднятися, старша сестра запримітила, що надворі стоїть якась жінка. Придивилася пильніше, а то Юлія Василівна. На всякий випадок перехрестилася. Це запримітила вона і каже:
− Не бійся, сестро, це я. Щойно вночі повернулася…
− Зайшла до хати, обнялися.
Юлія Василівна уже разом із сестрою побігли до неї додому. Син, дочка, чоловік від побаченого не могли повірити своїм очам. Спочатку на очах були сльози, потім усі разом розсміялися. Звістка про повернення дружини Василя Дмитровича стала просто сенсацією. Знову сусіди, родичі, знайомі почали наповнювати їх оселю. За розмовою вияснилось, що разом із нею у купе їхала циганка Міла. Коли поїзд зупинився, вона швидко ринула до дверей і пропала у натовпі. Коли Юлія Василівна збагнула про сумку, циганки і слід простив. А в сумці був гаманець з грошима. Та циганка не встигла скористатися краденим, бо потрапила під автомашину. Це й збило міліціонерів із пантелику. Вони знайшли паспорт і подумали, що це її. Саме за цією адресою і направили телеграму…
Радості у сім’ї не було меж. Вино, горілка лилися рікою. Хтось уже починав від задоволення і співати.
Не міг собі дати ради тільки чоловік. Уже наприкінці гостини він зізнався, що лише за одним банує, що так щиро, від душі цілував стару циганку.
А дружина від почутого ще більше сміялася, бо тільки тепер вона відчула, як по справжньому любить її чоловік.

Михайло ЛОМАГА,
с. Брід

Ваш отзыв

Ваш коментар