- Нове життя - https://nz-ir.com -

Публічність і відповідальність

У людей творчих професій – журналістів та письменників єдиною зброєю є слово. Як ним відповідаєш, так тебе й оцінюють. В цьому контексті й хочу почати розповідь про Михайла Ісака – нинішнього головного редактора «Нового життя». Те, що він на своєму місці, засвідчують його публікації в редагованому ним виданні та обласних часописах. Його слово завжди точне, влучне, думки – логічні, а висновки – правильні. До цього він прийшов через наполегливе навчання та працю.
− Серед усіх своїх учителів, котрим я дуже вдячний, − каже Михайло Дмитрович, − завжди виділяю професорів покійного Володимира Здоровегу та беззаперечну авторитетку – мовника Олександру Сербенську, яка викладала українську мову, коли я вчився у Львівському університеті на факультеті журналістики. Вона була видатним мовознавцем не тільки у рідному вузі, а й на теренах усієї України. Бути її учнем вважали за честь усі студенти. Особливу увагу вона звертала на нас, закарпатців, бо наша корява вимова була дуже далека від норм української літературної мови. Вона щиро допомагала нам, і всі ми згодом опановували мову так, як вона вимагала. Дотримуюся цього й донині.
Дотримується М.Д. Ісак і закладених ще в студентські роки норм етики та моралі, котрі, на його думку, мають бути еталоном суспільного життя та людських стосунків. Газетяр, знаходячись у гущі подій, має описувати чи коментувати їх, виходячи із норм суспільної моралі, а не з точки зору можновладців. Це дуже непросто дається на практиці, й Михайло Ісак не раз від цього потерпав, бо завжди намагається бути об’єктивним.
Ще на початку своєї журналістської діяльності, коли він опікався в газеті питаннями промисловості та будівництва, написав критичний матеріал про непорядки на одному з промислових підприємств Іршави. Його керівник, звичайно, пішов у наступ, а ще мав своїх людей у райкомі, вимагав спростування. Молодий журналіст стояв на своєму:
− Ви спочатку ліквідуйте той негатив, який справді має місце у вас на роботі…
Ця історія закінчилася дуже оригінально – дружбою між журналістом та директором.
В останні роки горбачовської перебудови в Україні був прийнятий новий закон про вибори до Верховної Ради, завдяки якому в парламент пройшли демократи. До Іршави ці нові віяння добиралися тяжко. Компартія, яка ще була при владі, диктувала своє, заставлене наче жити «по поняттям». В Іршавському виборчому окрузі все робилося для того, щоб переміг очільник комуністів району. Серед кандидатів у депутати Верховної Ради були і Любов Караванська від демократичного табору. М. Ісак працював тоді на районному радіо й записав її агітаційний передвиборчий виступ. Коли цей запис прозвучав, почалося щось неймовірне. Компартійна верхівка і слухати не хотіла, що так має бути за законом. Мені, тодішньому редакторові, поставили завдання: звільнити М. Ісака із роботи. Я сказав, що не бачу ніяких підстав для цього, хай приймають рішення засновники газети. Ніхто не захотів залишити за собою такого письмового документа, бо розуміли: час працює не на них…
В складний час Михайло Дмитрович прийшов до керівництва газети. Де-факто вона вже була незалежною, але, де-юре мала ще засновників. Новим головним редактором було докладено немало зусиль, щоб остаточно «спекатися» співзасновників, котрі й так коштів для підтримки видання не давали, але свою політику хотіли там бачити. Були розроблені всі нормативно-правові документи, що дозволило газеті стати справді незалежним народним виданням. Але чи не найголовніше те, що вдалося відстояти й узаконити приміщення, де розташована редакція. На нього, як на ласий шматочок, що міститься в стратегічно важливому куточку Іршави, накинули око вельми впливові люди, які були при владі. Скільки різних пропозицій було, щоб тільки редакція покинула свій особняк. Не пройшло! Ті, хто цього домагався, хай краще дбають про свій політичний авторитет, бо він і так невисокий. Тішуся з того, що М. Ісак проявив себе у цьому питанні справжнім бійцем і патріотом, а якби в газеті була опублікована вся паскудна історія, як намагалися «прихватизувати» її приміщення, обличчя деяких доморощених політиків виглядало б вельми непривабливо. Але всьому свій час.
У публічному, цілком відкритому просторі працює газета і її головний редактор. Бачимо всі (маю на увазі читачів), що газета іде правильним шляхом. Як ветеран газетної справи хочу звернутися до всіх нинішніх читачів: залишайтеся із виданням, яке любите, й надалі, підтримуйте його, залучайте до цього й своїх друзів та знайомих. У нинішній час адмінреформи тільки газета «Нове життя» й надалі буде нагадувати й засвідчувати, що Іршавщина таки є, має власну історію, традиції, своїх великих людей. І рано чи пізно, як Фенікс, відродиться із грані забуття, яким немовби попелом незаслужено припорошило нашу славну минувшину, а, значить, намагаються зтерти не менш славне (віримо у це) майбутнє. Тож гуртуймося навколо видання, яке через рік святкуватиме славний ювілей – 75-річчя з часу заснування.
А насамкінець, хочу привітати із красним ювілеєм головного редактора незалежного видання Михайла Дмитровича Ісака – людину талановиту, працьовиту й відповідальну й вести «Нове життя» до нових висот, прислухатися до пульсу життя й робити правильні висновки. А ще – бути залежним від читачів редагованої ним газети.

Михайло ЦІЦАК.