Версія для друку Версія для друку

ВИПАДОК З ЖАНДАРМАМИ

Недавно побував в оселі учасника бойових дій легіонера армії Людвига Свободи, нині покійного Полянського Василя Васильовича. Мене радо зустріла його дочка Марія Василівна. Вона щойно повернулася додому, відвела двох онуків в дитячий садок.
В цій сім’ї віддають шану пам’яті батька та дідуся. На стіні, в рамці, під склом, велике фото фронтовика. Марія Василівна показує костюм батька, який знаходиться в шафі. На піджаку красуюються ордени та медалі, якими нагороджений. Серед них і відзнаки від уряду Чехословаччини.
А ще Марія Василівна показує фотоальбом свого батька.
У нього було багато фотографій з часів його перебування на війні та в мирний час.
Розглядаючи фотоальбом, видно, що Василь Васильович часто фотографувався з кіньми, які тримав в господарстві.
Батько дуже любив коней ще з дитинства. Підлітком ходив пасти їх на ніч. Так що він любив гнідих, а вони його. В селі ще й дотепер згадують, що він мав непорозуміння з жандармами.
– А було і таке, – з усмішкою говорить Марія Василівна. – Батько про це часто згадував.
Це було до війни. Йому виповнилось 18 років. Коні в господарстві дідуся були. А він за ними доглядав. Землю, яка тоді була у них, батько перший виходив орати своїми кіньми. Вони завжди були чисті, доглянуті. А коли був дорослий, допомагав орати землі бідним. І ніколи від них ні копійки не брав.
А з жандармами мав непорозуміння. Це було взимку, напередодні війни. Якось до нього прийшов пан з Іршави і найняв його привезти на санях дерев’яні шпали, які клали на залізницю. Йому треба було щось будувати в господарстві. А привезти потрібно великі шпали. Попросив, щоб батько знайшов ще двох їздових. Батько знайшов таких двох хлопців, своїх ровесників. Домовились з паном, що він їх зустріне на розпутті опівночі, біля теперішньої ткацької фабрики. Пан дав завдаток. Хлопці із запряженими кіньми швидко прибули в Загаття, де на них чекали. Навантажили шпали на сани і скоро прибули в Брід. Раптом, в самому центрі, їх зупинили жандарми. А зима була холодною. Видно, що стражі порядку добряче змерзли. Наказали хлопцям завезти шпали у двір Локтоні, так називали тоді поліцейську контору. Там жандарми проживали та відпочивали. Коли хлопці розвантажили із саней шпали, запримітили, що один жандарм заніс в будинок повну сумку спиртних напоїв та закуску. Коли шпали були складені в дворі, жандарми наказали йти з кіньми і саньми додому. Розбиратимуться з ними завтра. А хлопці зупинилися з кіньми на вулиці, тепер Дружби. Двоє із них почали спостерігати за жандармами у вікні. Жандарми усілися за стіл і почали гоститися. Там іли, пили, вже і співати почали. А потім стало тихо. Хлопці підійшли до вікна і побачили, що жандарми сплять за столом.
Тоді тихенько відкрили ворота, ввели коней із саньми, швидко навантажили шпали на сани і спокійно вийшли із двору. Закрили ворота і поїхали в Іршаву. На розпутті їх чекав пан. Відвезли шпали до його двору. Той з хлопцями розрахувався добре. Про жандармів вони панові нічого не казали. Задоволені прибули додому. На ранок випав сніг. Слідів ніяких не було видно. Жандарми прокинулися перед обідом. Видно, добряче погостилися. Вийшли в двір, а в дворі пусто. Ніяких слідів шпал не має.
І дивно те, що жандарми нікого з хлопців не викликали, хоч їхні прізвища їм були відомі. Нікому про цей випадок і не згадували. А чому, ще й тепер не знаємо. Так закінчила розповідь про нічну пригоду свого батька його донька, Марія Василівна.
Коли почалася війна,Василь Полянський був призваний в армію. Та воювати проти своїх не хотів. Здався в полон з іншими закарпатцями. Та вони були як чехословаки. Влітку 1943 року Василь Полянський вступив в армію Людвига Свободи, тоді це дозволялося з табору військовополонених, де й був до закінчення війни. Демобілізувавшись, працював заготівельником при райзаготконторі і мав право тримати коней. Все своє життя працював з кіньми, любив їх, і від цього мав задоволення.
Приємно дивитися на фото в альбомі, де посередині двох коней стоїть їхній хазяїн, Василь Васильович, держачи їх за вуздечки.

Михайло ЛОМАГА,
с. Брід

Ваш отзыв

Ваш коментар