Версія для друку Версія для друку

Не хочу говорити з тобою, мамо

Буваючи в справах у районному центрі, зустрівся з другом, колегою по роботі, ветераном праці Дмитром Івановичем Бряником. Зайшли в кав’ярню, за чашкою духм’яної кави розговорилися. Розповіли один одному про своє життя-буття.
Дмитро Іванович, ніби між іншим, завважив, що постійно читає газету «Нове життя», десятки років є передплатником районного видання , знайомий з моїми дописами. Уже давно й сам збирається написати до часопису про одну життєву історію, яка сталася в їхньому селі. Однак поскільки він до газети ніколи не писав, то вирішив мені розповісти про неї. Звичайно, відмовити в проханні друга я не можу і тому взявся за перо.
Родина Івана Мельника складається з трьох чоловік. Господар працює в одному з підприємств в районному центрі. Сам він людина урівноважена, спокійна, користується повагою та авторитетом як на роботі, так і серед односельців. Його дружина, Марія, бухгалтер в дитячому дошкільному закладі. Виховують сина – одинака.Дітей більше в них не було.
Син закінчив технікум, здобув спеціальність механіка. У цієї сім’ї добротний двоповерховий будинок з усіма зручностями. Є літня кухня, де вони майже постійно перебувають, приміщення для худоби, свиней, птиці. Двір огороджений сучасною огорожею. Це один із зразкових дворів села.
Із одруженням син не поспішав. Батьки хотіли, щоб син обрав гарну, порядну дружину, яка б народила їм онуків. Та роки йдуть, а Петро женитися не хоче, хоча й зустрічається з Оленкою, яка закінчила Мукачівський кооперативний технікум, працює продавцем у магазині райспоживспілки. Вона живе в тому самому селі, що й Петро. Є ще в неї дві молодші сестри. Батьки Оленки дуже хочуть, щоб їх донечка вийшла за одинака. Сім’я матеріально забезпечена, трудитися не треба. У сім’ї – достаток.
При кожній зустрічі Оленка чекає на зізнання Петра в коханні. Проте він не поспішає освідчитися їй. Тільки через кілька місяців вони вирішили поєднати свої долі. Весілля відгуляли в престижному Іршаві ресторані. Було багато подарунків. Гуляли, веселилися до самого світанку.
Після весілля Оленка пішла жити до Петра. Батьки раді за них. Чоловік працює механіком в майстерні по ремонту легкових автомобілів, а молода дружина продовжує трудитися в продовольчому магазині. Десь через рік вона народила донечку. Назвали її Світланою. Радості не було меж. Та сталося так, що робота ніби й подобалася йому, та заробітна плата вже не задовольняла – надто мізерною була. Тому друзі порадили йому поїхати з ними за кордон.
Донечку дали в дитсадик. Наразі все було ніби добре.Дідусь і бабуся майже по черзі забирали її додому. Невістка подовгу залишалася на роботі, мотивуючи це різними причинами. То товар пізно завезли, то покупців назбиралося чимало, потрібно їх якісно обслужити. Уповала й на транспорт, який ніби затримувався із-за «пробок» в дорозі.
Та останнім часом дідусь і бабуся запримітили, що Оленка не лише запізнюється, а й приходить додому з роботи напідпитку. Чимдалі, вона все менше цікавиться донечкою, майже не питає, як було в дитсадку, що вечеряла вона, як настрій. Звісно, батьки Петра зробили їй справедливе зауваження. Однак вона майже не звертала на це увагу. Тоді дідусь звернувся до сватів – батьків Оленки. Вони, звісно, з нею переговорили, та результату з того мов кіт наплакав. Ситуація погіршувалася з кожним днем. Дійшло до того, що вона почала сваритися із батьками чоловіка, а одного разу безцеремонно заявила: «Що хочу, те й робитиму! Ніхто мені не розкаже!»
Петрові батьки ніяк не можуть второпати, куди поділася її людяність і ввічливість. Дійшло до того, що вона приїхала додому на таксі. Забрала свої речі – одяг, взуття, кинула на стіл ключі від магазину і сердито буркнула:
– Я покидаю вас назавжди.
На прощання тільки поцілувала донечку і вийшла з хати.Надворі на неї чекало таксі.
Така поведінка невістки збентежила старих і вони відразу зателефонували сину Петрові. Той заперечувати не став, тільки махнув рукою:
–Хай їде! Щасливої дороги! Я їхати за нею не буду.
Оленка подалася з новоспеченим чоловіком до Санкт-Петербурга.
Дитинка Світланка залишилася на вихованні у дідуся і бабусі. Вони старанно доглядали за внучкою, дбали про неї, турбувалися, щоб вона була чистою, охайною і ніколи не голодувала. Власне, бабуся замінила їй маму. А коли питала, куди поділася мама, відповідали просто:
– Поїхала на роботу.
Так промайнули роки. Світлана закінчила середню школу. Протягом цього часу мама жодного разу не привітала її з днем народження, не допомогла грошима. Вона забула про свою крихітку. Жодного разу не запитала як ся має, що нового, як здоров’я, не подбала про обнову гардеробу.
Світлана закінчила школу на відмінно. Після здобуття середньої освіти вступила на філологічний факультет Ужгородського державного університету, який успішно закінчила. Небавом вийшла заміж. За педагога. Вже є синочок. Дідусь і бабуся дуже радіють за неї, передали їй своє багатство – будинок, надвірні споруди і землю. А мати Олена так і не приходила, не давала про себе знати. Відомо лише було, що дітей у неї з новим чоловіком не було. Та скоро він помер.
У Росії вона залишилася самотньою. Вона там уже нікому не була потрібна. А якщо часом і приїжджала на Іршавщину, то в основному до своїх батьків.
Та одного разу материнське серце не витримало: вона наважилася навідатися до доньки, побачити онука. Коли підійшла до воріт, Світлана стояла із синочком на руках. Побачивши немолоду, середнього зросту, худеньку, всю в зморшках, блідолицю жінку, жахнулася. Придивилася пильніше: очі сумні, на голові – сивина. Хотіла щось сказати, та Світлана її перебила:
– Не хочу з тобою говорити, мамо! Іди своєю дорогою, яку свого часу обрала.
Мовила це і пішла до хати.
Мати тільки промовчала і з сумом в очах повернулася назад.
Ось таку історію мені розповів мій друг.

Михайло ЛОМАГА,
с. Брід.

Ваш отзыв

Ваш коментар