У голови Полянської ОТГ, що на Свалявщині, Івана Дрогобецького багато титулів. Він − голова Закарпатського регіонального відділення та член правління «Всеукраїнської асоціації сільських і селищних рад». А за підсумками минулого року став переможцем у Всеукраїнському конкурсі «Людина року» в номінації: «Голова ОТГ».
Про Івана Івановича багато пишуть газети, він частий гість на різних телеканалах, але, на жаль, ніде й ніколи ще не проскочила інформація, що він наш земляк, родом із Арданова. Саме цю інформаційну прогалину і має на меті заповнити ця публікація.
− Головне, що я про це пам’ятаю, − каже І. Дрогобецький, − там живе дорога моєму серцю мама, Марія Михайлівна, яка працювала на Іршавській бавовняно-ткацькій фабриці (філіал у В. Ком’ятах), якій цього року виповнилося сімдесят, і бабуся, Марта Грухан, слава Богу дев’яносторічна. Є й інші родичі, сусіди, яких не забуваю. На жаль, кілька років тому пішов у вічність батько – Іван Іванович. Він був слюсарем у райсільгосптехніці й трактористом та працівником молочно-товарної ферми в арданівському радгоспі «Перемога».
Хоча в Арданові Іван Дрогобецький прожив тільки перші 15 років свого життя, його тут пам’ятають. Вчителі старшого покоління − як відмінного учня, ровесники – як надійного товариша, а сусіди матері – як чуйного сина, який ніколи не забуває про свою матір, часто навідується до неї й постійно запрошує хоч трішки, пожити в нього в Поляні.
−Я чесно кажучи, − каже М.М. Дрогобецька, − пробувала жити в дітей, в Поляні в мене живе й молодший Василь, який працює гідом у санаторії «Поляна», але вдома мені найкраще, хоча в обох синів побутові умови кращі за мої. Пробувала прижитися у доньки Марії, яка живе в Чехії, але з цього також нічого не вийшло.
Так уже склалося, що життя І. Дрогобецького ще з юності було напруженим. Йому залишалося всього кілька місяців до закінчення Берегівського медучилища, коли йому прийшла повістка в армію. Ніякі аргументи не подіяли. Радянський Союз, напередодні свого розпаду, потребував солдатів. Найтяжче було розлучатися із коханою дівчиною Вандою Міміновою. Вони вже планували одружитися, а тут тобі…
Служив медбратом у м. Снегаус, що в Литві. Коли у Вільнюсі розгорнулися трагічні події біля телецентру їхню частину кинули туди. Була кров із обох сторін. Військовий медик відчув себе, як на фронті.
− Ще гірше й небезпечніше було в Нагірному Карабаху, − згадує Іван Іванович. – На кордоні Азербайджану та Вірменії, куди нас кинули транспортним літаком, був справжній фронт. Там уже були не тільки поранені, а й вбиті. З обох сторін. Із жалем та співчуттям донині прислухаюся до вістей звідти, адже війна триває.
Перше, що зробив звільнений у запас солдат – закінчив медучилище і одружився. Весілля було в Арданові. Не таке велике, але веселе, щасливе. Вони з Вандою якраз обоє мали спеціальність фельдшера і пішли працювати на батьківщину дружини − Свалявщину, Іван – у Плоске, а Ванда – у Поляну. Жили в дружини. Так склалося, що молодий, тільки що одружений Іван Дрогобецький, став єдиним чоловіком у сім’ї, бо батько Ванди – Владислав Мімнов, що був головним лікарем санаторію «Поляна», раптово помер ще до того, як його донька пішла вчитися в Берегівське медучилище.
Можливо, ця обставина і спонукала, підштовхнула молодого чоловіка бути відповідальним, діяльним, наполегливим і самостійним. Щоб бути ближче до сім’ї, перевівся у санаторій «Поляна», працював фельдшером швидкої в дільничній амбулаторії, певний час був підприємцем. Паралельно багато займався громадською роботою, тому його в 32 роки обрали Полянським сільським головою.
Молодий, енергійний голова розгорнув бурхливу діяльність. Полянська сільська рада під його керівництвом стала кращою в районі та області. Голова звертав увагу на все: своєчасний ремонт освітніх та соціально-культурних закладів, розвиток спорту тощо. Започаткував тепер уже традиційний фестиваль мінеральних вод «Сила життя – у джерелах Карпат». І вчився. Успішно закінчив Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» в Харкові.
Саме ці заслуги і його фаховий рівень були підставою, коли І. Дрогобецького призначили головою Свалявської райдержадміністрації, де він працював успішно до закінчення каденції Президента України. Знову повернувся в Поляну й пішов на вибори сільського голови. Одержав 75 відсотків голосів «за».
Тепер, маючи за плечима вже більше адміністративного досвіду, захопився новою ідеєю децентралізації, створенням об’єднаної територіальної громади. Вирішив створити перше таке утворення на Свалявщині. Домовився із головами сусідніх сільських рад, провів зустрічі з людьми. Переконував, агітував. Його зрозуміли. Та все таки ОТГ створювалася тяжко, в муках, бо обласна влада в 2016 році зовсім не була зацікавлена випускати владу із своїх рук. Були навіть спроби відкликати документи про створення Полянської ОТГ уже з Києва.
І знову – вибори. Й вони були успішні для Івана Івановича. Люди йому повірили. А він узяв на свої плечі турботу про добробут жителів Поляни, Уклина, Плоского, Оленьова, Яківського, Павлова, Плоского Потоку, Родниківки, Родникової Гути й Солочина. В більшості цих сіл інфраструктура була запущена, в плачевному стані знаходилися дороги.
Незабаром тут усе змінилося мов за помахом чарівної палички. Це так збоку здавалося, а насправді за цим була напружена й продумана робота голови ОТГ. Але не одними поточними справами займається він. Багато уваги приділяє перспективним планам. Найперше – бюджету, бо без грошей ніякої перспективи не буде. На цей рік, наприклад, він складає 76 мільйонів гривень. Причому, 63 відсотки власних надходжень, а 37% − державні субвенції. Чотири роки тому, коли ОТГ ставало тільки на ноги, власних надходжень було тільки 38%.
− База для наповнення власного бюджету, − каже голова, − використання надр мінеральної води і туристичний збір. На території підвладній тер громаді 49 санаторіїв. Між ними і такі справді гіганти як «Поляна», «Квітка полонини», «Сонячне Закарпаття», «Кришталеве джерело» . Правда, нинішній рік, спалах коронавірусу, показали, якою хиткою, залежною від зовнішніх чинників може бути база надходження коштів. Вона дуже боляче вдарила по курортній базі. Але ми не здаємося. Завершили спорудження ЦНАПу (центр надання адміністративних послуг), створюємо територіальний центр для одиноких в Уклині, працюємо над втіленням у життя екоцентру «Родниковий край» поблизу Родникової Гути. Тут тісно співпрацюємо з науковцями Вінниці, Кошиць, Ужгорода та Києва.
− Наші Карпати, а ми знаходимося в їх серці, − продовжує Іван Іванович – мають бути чисті, приваблювати туристів із усього світу. Тому в наших планах – будівництво сміттєпереробного заводу. Практичні напрацювання вже є. За аналогом ми взяли такий завод, який працює в м. Мурска Собота в Словенії. Власними силами це будівництво не потягнемо – як не як повна його вартість 55 мільйонів євро. Надіємося на міжнародних партнерів та гранти.
Бачачи розвиток ОТГ під керівництвом І. Дрогобецького, сюди прагнуть приєднатися й сусіди. На виборах 25 жовтня повноправними членами його сім’ї планують стати жителі Голубиного, Сускова та Пасіки. До речі, на консультації до голови Полянської ОТГ приїжджають його колеги з усіх регіонів Закарпаття. Були й наші земляки із Заріччя, Довгого. Із головою Кам’янської ОТГ Михайлом Станинцем, своїм земляком, І. Дрогобецький постійно спілкується телефоном.
На питання, коли ж буде йому вручено премію «Людина року», відповідає:
− Вона мала бути вручена 21 лютого нинішнього року, але розуміється, в чому річ. Вирішено, що церемонія відбудеться 21 квітня 2021 року. Та справа не в премії, а в тому, щоб особисто я, моя команда могли підтвердити це високе визнання в майбутньому.
Минулого року І. Дрогобецький балотувався у Верховну Раду як мажоритарник. Посів друге місце, але заслужене.
− Перемогли гроші, − каже він, − але я не шкодую, бо спостерігаючи за роботою Ради нинішнього скликання, виникають одні розчарування. Впевнений, що краще займатися конкретними справами на місці. Інколи задаєшся питанням – звідки у цього чоловіка стільки енергії, зібраності й позитивної впертості? Відповідь можна знайти в родинних коренях. Із такими якостями був його вуйко по маминій лінії, Михайло Глухан. Молодий випускник Мукачівського радгосп-технікуму очолив колгосп у Скотарському на Воловеччині, вивів його в передові, згодом очолював Перечинську райраду та контрольну службу ОДА. Сам вибився в люди як і його достойний племінник.
У свої майже п’ятдесят (ювілей І.І. Дрогобецький святкуватиме 16 жовтня), він досяг багато: визнання людей, створив прекрасну сім’ю, побудував власний дім. Виростив і дав вищу юридичну освіту синові Еріку. Тепер він працює в команді батька, невістка Катерина – психологиня в місцевій школі, а найбільша радість і втіха для родини − внук Іванко, якому йде четвертий рік. Є кому передавати естафету життя роду Дрогобецьких.
Михайло ЦІЦАК.
