Таку назву має проєкт ужгородсько-білківського художника Петра Ряски, який 6 серпня відкрили в галереї «Ужгород», і який зможете побачити до 19 серпня. Петро –випускник Закарпатського художнього інституту (нині ЗАМ), учень народного художника України В’ячеслава Приходька, член ЗО НСХУ, стипендіат програми «Gaude Polonija» (Польща). Практикує живопис, перформанс, займається кураторськими практиками.
В галереї ж представлені вишивані і ткані покровці авторства мами Петра Марії Ряски із села Білки, домоткана вишивана скатертина авторства бабусі Катерини Ізай, вишивка й портрет Петра, який намалювала племінниця Дарина Ряска, світлини батьків художника авторства Ярослава Футимського. А на стінах – полотна Петра Ряски, які переважно присвячені жінці. Є серія, де зображені покровці, рідні Білки. Експозицію доповнює старий телевізор, який транслює відео під назвою «Ложка. Я у ложці» – «Петро Ряска і ложка, і мама», а ще підставки із книжками із візуальною поезією. Й головне -стаціонарний телефон галереї, котрий є частиною інсталяції як нагадування про те, що можете зателефонувати…
Відкрив виставку голова Закарпатської організації Національної Спілки художників України Борис Кузьма. Опісля винуватець дійства Петро Ряска сказав, що проєкт є його діалогом із месиджем «Задзвонь до мами» невідомого автора, який у 2015 році прочитав на тротуарі мосту св. Роха, що через річку Варта, у польській Познані. Тут же попросив дозволу у друзів та колег –художників, які прийшли на виставку, зателефонувати мамі. Питав, як справи, повідомив, що виставка відкрилася, дякував.
Опісля Петра вітав земляк із Іршавщини, директор Мукачівського драмтеатру Юрій Глеба. Художник Павло Ковач зазначив, що хоч колискою Петра є село Білки, але як художник сформувався саме в Ужгороді. Натомість митець Габрієл Булеца зауважив, що Петро Ряска є тим художником, який формує Ужгород, оскільки всім добре відомі його мистецькі проєкти та творча резиденція «Вибачте, номерів нема», на яку запрошує неординарних митців із різних країн. «Якраз таких людей, як Петро, нам дуже бракує. Бо хтось має заповнити цю нішу. Ті виставки, що проводив у неформальній галереї «Коридор» чи готелі «Закарпаття», якраз і формують обличчя нового ужгородського мистецтва. А тепер от ця, яка зачепила за живе», – каже Г. Булеца.
Ужгородський мистецтвознавець Михайло Приймич влучно підсумував: «Найважливіше у мистецтві – шлях до себе. Що є більшою дійсністю: та, яка нас оточувала, чи дійсність, яка нас формує?! Так тут якраз у Петра є гарний перегук того, що оточує, але через призму того, що його формувало. Дуже часто нам не вистачає зустрічей із мамою, хоча це дуже часто є зустрічі із собою. Та скатертина на стіні, як символ, бо зшита із двох частин для столу, який збирає всю родину. Ми дуже часто не встигаємо зустрітися, побачити довкола себе ті речі, які нас формують, дуже часто думаємо: чи я із села, чи з міста. Це не так важливо, бо важливішим є те, чи я є собою. Тому бажаю, Петре, пройти цей шлях до себе, який ти торуєш творами, думками, любов’ю до того, що тебе оточує».
Варто всім подивитися оригінальну візуальну розповідь про ідентичність через вишивку, культуру та місце, діалог з народним мистецтвом, про зв`язок з мамою та місцем народження. А вже зараз беріть телефон і дзвоніть мамі, рідним…
Оксана Штефаньо.
Фото автора
