Версія для друку Версія для друку

Науковець та дипломат із солов’їним голосом. І все це – заслужена діячка мистецтв України родом із Імстичова Марія Клепар

Чи мріяла колись поважна нині професорка Прикарпатського педагогічного інституту імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ) Марія Василівна Клепар про таку гучну славу і визнання? Про це найперше і запитав я в неї вдома, в Імстичові, де вона проводить свою відпустку й одночасно разом із братом Петром доглядає за батьком Василем Михайловичем, котрому під дев’яносто.
Він майже не встає й потребує постійного догляду.
− Якщо казати чесно, мріяла, − каже Марія Василівна, − але не про наукову, а мистецьку кар’єру. З наукою я пов’язала своє життя згодом. А допомогло мені в цьому мистецтво, любов до пісні, до співу. Завдяки пісні я стала і науковцем і дипломатом.
− Добре пам’ятаю, − продовжує моя співбесідниця, − я була в шостому класі, коли вперше побачила телепередачу «Шире круг!». Вона знайомила глядачів усього колишнього Союзу із талановитими солістами, ансамблями з усіх його кінців. Потрапити на неї означало стати знаменитим. І я дала собі слово, що я буду в тій телепередачі.
Марійка вже тоді співала в шкільному хорі, була його солісткою, рівнялася на тих, кого бачила на телеекрані.
У юної Марійки був свій талант і свій шлях. Вона, очевидно, успадкувала його через бабусю по матері Марію Горзов, яка була рідною сестрою знаменитого композитора, фольклориста та диригента Петра Світлика. Тому потяг до співу був не випадковим. Старший брат − Петро теж прекрасно співає і грає на багатьох інструментах. Коли М. Клепар закінчила школу в Імстичові, тоді було дуже модно й престижно, таким дівчатам як Марійка, йти вчитися в Мукачівське педучилище. До цього її схиляли й рідні, але вона відмовилася, продовживши навчання у Білківській середній школі. Тут її творчі обрії розширилися. Вчителем музики і співів працював чудовий музикант, диригент і соліст Михайло Копинець, учень і спадкоємець Петра Світлика. Він керував учнівськими й дорослими хорами, в тому числі й знаменитим «Кукурудзоводом».
Саме Михайло Копинець став першим професійним наставником двох молодих талантів – Марії Клепар та Степана Гіги, який співав у ВІА «Зелені Карпати». Він об’єднав їх у дует і вони стали солістами «Кукурудзовода» − неперевершеним дуетом і разом із керівником вперше побували на закордонних гастролях у Румунії, Чехословаччині, Угорщині.
Уже тоді Марійка відчула, що йде до мети, яку перед собою поставила і зрозуміла – задля цього треба багато працювати і вчитися. Знав про цю велику мету і наставник. Тож він всіляко, як тільки міг, підтримував юні таланти. Обоє вони, тепер уже знамениті, з великою пошаною згадують це ім’я. Він підготував їх до злету.
Забігаючи трохи наперед, важливо зазначити, що долі цих двох юних солістів пересіклися знов у Івано-Франківську, коли Степан Гіга певний час там мешкав. На цей раз він був знаменитим виконавцем, народним артистом, а вона – доктором наук, професором і керівником народного ансамблю «Гуцулочки». А Степанові захотілося здобути фах юриста у вузі, де викладала Марія Клепар.
− Він його здобув, – каже Марія Василівна – і я рада, що це сталося у нашому виші.
Після закінчення школи в Білках вона легко стала студенткою музично-педагогічного факультету, тоді Івано-Франківського педагогічного інституту. З того часу це місто стало для неї рідним. Воно її тепло прийняло, повірило в її талант, вивело в люди. Вона давно вже відчуває себе невід’ємною його частиною, а франківчани вбачають у ній окрасу пишної корони свого міста.
− Мені тут відразу дуже повезло, − зізнається Марія Василівна, − уже на першому курсі мене радо прийняли в ансамбль «Гуцулочка», який уже діяв десять років і був знаменитий на весь Союз. Буквально через два місяці нас відправили на гастролі в Японію. Це був перший студентський ансамбль у цій країні з колишнього СРСР. Знаєте, паралельно з нами в склад групи входило стільки ж хлопців у строгих костюмах. На кожного з нас був співробітник спецслужби. А взагалі, закордонних поїздок у нас було багато – Австралія, Малайзія, Канада, майже всі європейські країни. Побували ми на найпрестижніших сценах Львова, Києва, Москви, в тому числі й на телепередачі «Шире круг!».
Студентське життя минуло щасливо і бурхливо. Випускниця з відмінним дипломом Марія Клепар одержала скерування в Ужгородське музучилище. Вдома всі аж зраділи. Але тут знову втрутилася її величність доля. В останній момент її залишили у вузі викладачем того самого факультету, де вона ще вчора була студенткою. Вчила інших і вчилася сама й продовжувала артистичну кар’єру. Відчувала, щоб мати справжній авторитет треба йти далі – вступила в аспірантуру Київського педінституту імені М. Драгоманова, підготувала дисертацію, захистила її й стала кандидатом педагогічних наук, а в рідному виші – доцентом.
На порозі 90-их сталося непередбачуване. Тяжко захворіла й померла засновниця і керівник «Гуцулочки» Галина Кушнірук. Кому продовжити її справу? Вибір впав на Марію Василівну. Вона відмовлялася, мотивуючи це тим, що в ансамблі є донька Г. Кушнірук, тому хай вона й буде керівником. Але та відмовилась, залишилася як була й досі акомпаніаторкою й додала, що мама хотіла бачити продовжувачем її справи тільки Марію Клепар.
− Працювати з таким колективом нелегко, – каже Марія Василівна. — Його склад в основному – студентський і він постійно оновлюється, а марку, яку він запатентував собі ще з перших років існування треба підтримувати, удосконалювати, шліфувати. Те, що збоку здається таким простим, легким і доступним насправді дістається нелегкою працею. Щоб створити свято для інших, ти повинен викладатися максимально. Такий закон сцени, хто не дотримується цього – приречений на провал.
Поворотним для Марії Василівни став 2001 рік. Гастролі їхнього гурту не залишилися непомітними і у високих урядових колах. Зацікавила й особа керівника. Її запросили на дипломатичну роботу в посольство України в Москві. Вона займала посаду першого секретаря посольства й протягом усієї каденції займалася питанням культури, освіти, діаспори.
− То були незабутні й, напевно, найбільш щасливі сторінки моєї біографії, − каже моя співрозмовниця. Тоді ще, скоріше за інерцією, між нами панували справжні дружні відносини, започатковані Борисом Єльциним.
Наша команда на чолі з послом України Миколою Білоблоцьким робила все, щоб відносини двох народів, які вийшли з однієї колиски, були дружніми. А працювати було над чим. У Російській Федерації 3,5 мільйони чистих українців, а якщо копнути глибше – їх буде в рази більше. Вся російська північ і «Газпром» тримаються на українцях. Серед спеціалістів там переважають випускники Івано-Франківського інституту нафти і газу. Чимало з них стали успішними бізнесменами і не забувають про свої корені. В Сургуті, наприклад, був такий В. Самборський, родом із Самбора. На власні кошти видавав три українські газети. Московський бізнесмен Юрій Білоіван тримав у російській столиці дуже популярну корчму «Тарас Бульба». З упевненістю можу казати що в Росії Україну люблять і поважають.
Коли я працювала в Москві, в нас, при посольстві, діяла громадська рада з етнічних українців, які займали високі посади в російському суспільстві. Вони теж впливали на державну політику й старалися робити так, щоб відносини між нашими державами були прозорі й дружні. Був серед них і космонавт Павло Попович, який просто жити не міг без української пісні. Коли відзначалося 40-річчя його польоту в космос, він забажав, аби це свято прикрасила українська пісня. Тоді я терміново викликала в Москву своїх «Гуцулочок». У Зоряному ми дали півторагодинний концерт, враження від якого були неймовірні.
Найбільше Марія Василівна тішиться з того, що їй вдалося організувати грандіозний чотиригодинний концерт у Кремлівському палаці. На ньому виступали 12 народних артистів України і стільки ж Російської Федереції. Звичайно, що були там і її рідні «Гуцулочки». Семитисячна московська публіка була в захваті, а вона раділа тому, що українська культура, пісня проявили себе в сусідній країні у всій своїй красі.
Принагідно хочу нагадати, що Марія Клепар – друга особа з Імстичова, яка була на дипломатичній роботі в Москві. Ще на початку 18 століття, 300 років тому, дипломатом і перекладачем, педагогом, а згодом домашнім учитилем внуків російського царя Петра І був виходець із Імстичова Іван Олексійович Зейкан.
Після дипломатичної місії в Москві я знову повернулася в рідний Івано-Франківськ. Взялась за науку. Підготувала й захистила докторську дисертацію, що мала теж педагогічне спрямування, але з дипломатично-правовим ухилом. Стала професором, але концертної діяльності не полишила. І далі її «Гуцулочки» виступають по найкращих концертних залах України разом із найвідомішими виконавцями . Був такий спільний концерт із нашим земляком Іваном Поповичем.
Звичайно, я не міг не поцікавитися науково-педагогічною практикою своєї землячки.
−Я — професор кафедри педагогіки, а це провідний підрозділ у нашому виші, бо навчаємо й випускаємо якраз педагогів. А вчитель без навичок методики викладання почуватиметься в школі не на своєму місці. Я читаю курси новітніх технологій викладання, етнопедагогіку і просто педагогіку. На музично-педагогічному факультеті у мене все пов’язано із методикою музичного виховання учнів та вокально-хоровим мистецтвом.

Крім того, на факультеті міжнародних відносин читаю курси «Дипломатичного протоколу», принципів зв’язків із громадськістю та «Міжнародна інформація». Як бачите тут дуже знадобився мій досвід дипломатичної роботи.
−Є в мене давня мрія, − зізнається Марія Василівна, − привести моїх милих «Гуцулочок» у Імстичово і дати великий концерт. Але як її здійснити? Село до того опустіло, що в ньому немає навіть клубу. Дивуюся безвідповідальності й бездіяльності тих людей, які в селі при владі. Навіть дорога до села в таких заростях, що аж страшно. Невже не можна організувати людей і навести порядок. Тут не потрібно ніяких коштів.
Майже ціле літо Марія Василівна провела в рідному селі, бо так склалися обставини. Тяжко хворіла й відійшла у вічність мати – Єлизавета Петрівна. Тепер вона разом із старшим братом Петром, який був директором місцевої школи-інтернату та його дружиною Оксаною, теж педагогом, доглядають за батьком. З чоловіком, доктором фізичних наук, професором Олексієм Чипчаєм щодня спілкуються телефоном.
−Знаєте, − сказала мені в кінці нашої розмови М. В. Клепар, − якби мені тепер запропонували щось поміняти в своєму житті, я б залишила все так, як є, вважаю, що мені все вдалося.

Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.

Ваш отзыв

Ваш коментар