Версія для друку Версія для друку

КОЛИ ТАЛАНИТЬ ТАЛАНОВИТОМУ

Здається, це був чи не перший машкінський фестиваль. Масштабна, знакова подія. Серед учасників і гостей свята представники всієї Західної України і чимало аматорів сцени зі Сходу та Півдня країни. Рівень організації прийому гостей надзвичайний: кожна група приїжджих мала свого куратора із відділу культури та апарату райдержадміністрації, а особливо іменитими опікалися перші керівники. Водночас занепад, як і повсюдно у державі, не давав змоги зробити умови перебування самодіяльних артистів, гостей і членів журі належно комфортними. Відбіркові виступи проходили в суботу в актовій залі теперішнього санаторію «Боржава», де нині в басейні хлюпається тепла, прозора лікувальна вода, а тоді мало чи не пара з рота йшла у тих, хто виступав на сцені, або в приміщенні потихеньку коментував пісенні номери.
Попри зовнішню прохолоду, під час коротких перерв, у конкурсних номерах, не можна було не помітити одну прикметну особливість: директор місцевої Довжанської школи мистецтв, тоді вона мала статус ще просто музичної, Іван Ілліч Кертис, хоча і на правах одного із господарів свята, спілкувався, як мовиться, на короткій нозі із членами журі – народними артистами України, керівниками управління культури облдержадміністрації, заслуженими діячами мистецтва краю, художніми керівниками знаменитих мистецьких колективів.

Це не було нарочите панібратство на очах загалу, аби таким чином себе підвищити. Довелося бути безпосереднім свідком тих розмов, які дивували необізнаного стороннього. Навіть те, що Іван Ілліч був творчим спадкоємцем знаменитого Михайла Машкіна, здається не толерувало його із офіційно визнаними метрами від українського мистецтва. У їх спілкуванні відчувалася не тільки приязнь, але й взаємоповага між рівними постатями. Цей відблиск піднесеної і водночас дружньої атмосфери у вузькому колі мимоволі навів своєрідний фокус на ті далекі вже події після недавньої кількагодинної розмови, коли довідався про багато деталей біографії молодого і талановитого музиканта, а ще філігранного менеджера і продюсера в одній особі – довжанина Івана Кертиса, якому пророкували в Ужгороді та й і в столиці України — чудові кар’єрні перспективи. Водночас не поспішатимемо…
— Май щастя в мене у дитинстві не було, — згадує сьогодні 70-річний Іван Ілліч про той день, коли батько цілий день колов дрова, а я, малий школяр самотужки навчився на баяні грати три пісні.
Теж надзвичайно цікава історія. Батьки – Ілля Ілліч та Поліна Дмитрівна (Маланка) аж ніяк не належали тоді культурної еліти Довгого. Проте рідні, особливо батько, з надзвичайним розумінням поставився до рано проявленого таланту до музики. Вулканізатор у Кушницькому, а потім Довжанському лісокомбінаті щиро перейнявся захопленням сина і викупив у свого колеги-помічника із Ільниці Дмитра Смереки так бажаний інструмент.
Першим вчителем у музичній кар’єрі для Івана Ілліча став Амброзій Семенович Лях. Проходжаючи сходинками пам’яті разом із Іваном Кертисом, будуть згадані ще й декілька інших, знакових уже для цілого Закарпаття імен у музичному мистецтві.
Так сталося, що Івану Іллічу не вдалося одразу переступити поріг профільного навчального закладу після закінчення рідної Довжанської середньої школи і тоді почув суворий вітцівський вердикт:
— Вать фийсу в руки, авать — ідися десь учи.
Школа життя не завжди ніжно гладить по голівці. Навіть обдарованих. Згодом такий гарт дає, як правило, високі і надзвичайно позитивні результати. Не поступивши з першого разу у спеціалізоване Ужгородське державне музичне училище, юний Іван Кертис несподівано, можливо навіть і для себе, потрапляє у своєрідну народну «академію» — життєву і музичну – у знаменитий на весь тодішній Радянський Союз хор під керівництвом Михайла Машкіна.
Вже за короткий час молодий музикант знав кожну партію у Машкіна.
Водночас Кертиса не покидало прагнення здобути професійну освіту. Періодично Іван Ілліч їздив у Ільницю до керівника «Шахтаря» Петра Івановича Гудзя на консультації по диригуванню.
І вже коли Іван Кертис вступив на навчання в музичне училище, йому поталанило вдруге, кажуть, обдарованих Бог цілує в тім’ячко, — тепер уже перших у своїй справі педагогів. Це треба чути, з якою непідробною теплотою у голосі семидесятилітній мудрий чоловік згадує своїх наставників у тогочасній піввіковій минувшині: шовгора Дезидерія Задора — Йосипа Йосиповича Сулінчака, який викладав основний предмет — диригування і рідну сестру Задора — Маргариту Євгенівну. Але попри все на перше місце зі своїх наставників у студентські роки Іван Ілліч ставить постать високопрофесійного педагога, хорового диригента, композитора Василя Михайловича Гайдука.
Його кар’єра починала формуватися на той час, як ніколи успішно: молодий талановитий музикант паралельно проявляє себе надзвичайно прогресивним організатором. В цьому плані Іван Кертис стає помітним, а відтак і особисто знайомиться з тогочасним міністром культури України Олененком, головою республіканського музичного Товариства Миколою Кіндратовичем Кондратюком. Останній, до речі, покладав на Івана Кертиса неабиякі надії не тільки на обласному рівні.
Доля проте, як завжди, малює мапу життя по своєму.
Тут би можна у цей, з дозволу фахівців, музичний твір, замість мінорної нотки внести мінорні мелодії.
Сімейні справи, по суті, не те, що перекреслили намічений пунктиром шлях, вони розвернули його в іншому напрямку. Іван Кертис побачив свою єдину, найяскравішу і незгасаючу зірку Наталію. Разом із Наталією Юріївною вони повертаються в рідне Довге, де вже твориться не тільки їх сімейна сага, але й паралельно його висхідна від основи. За настійливою рекомендацією, що послужила одночасно і творчою настановою Василя Васильовича Кобаля, Іван Ілліч переймає нотну паличку в прямому і переносному значенні цього слова від неперевершеного свого Михайла Машкіна.
Відлунали тисячі концертів, виступів цього знаменитого колективу у різних форматах, це вже залежало не від артистів та їх керівника, а від життєвих, сімейних обставин, суспільних процесів, державно-політичних формацій, але цей творчий, такий собі довжанський ген, завдячуючи Івану Іллічу живе і досі. Подібних феноменів і в Україні слід пошукати не те, що на теренах краю.
При цьому не слід забувати, що для Івана Ілліча Кертиса впродовж останнього півстоліття основним заняттям був пошук, виховання і підтримка талановитих своїх земляків, багатьом із яких, він, як директор і педагог, дав путівку у великий музичний простір.
За рамками цього короткого нарису залишилося неймовірна кількість унікальних фактів, гідних окремих розповідей. Взяти хоча б для прикладу той випадок, коли в силу певних обставин Довжанський хор під керівництвом Івана Ілліча у сусідній Словаччині імпровізовано виконав двогодинну концертну програму, яку місцева аудиторія сприймала на біс.
Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар