… Друкарська машинка вдаряє по валику в шаленому темпі, строчить наче кулемет. Через кожні 48 ударів важіль каретки різко посилає її вліво, й знову чується тра-та-та… За клавішами сидить молода білява дівчина, скоса кидаючи очима в рукопис. Руки й пальці машиністки автоматично дотримуються пробілів, абзаців, розставляють розділові знаки. А вона при цьому веде жваву розмову із Ацею (Ольгою) Фрідман. Обговорюють репертуар ансамблю «Шпація», бо завтра – день народження у Саші Сенинця.
Вищенаведений абзац – жива картинка півстолітньої давнини, звичайний будній день у редакції газети «Нове життя». За клавішами громіздкої друкарської машинки – Магдалина Бобіта. Вона ще зовсім молода та в колективі давно вже своя, зі стажем. Прийшла вона сюди, коли їй ішов тільки шістнадцятий рік. Саме тоді, після трирічної перерви, відновився Іршавський район, а з ним і випуск районної газети. В друкарні, яка не переставала діяти й тоді, коли Іршавщина була під тимчасовою «окупацією» Берегова, завдяки недолугій реформі Микити Хрущова, працював її старший брат Михайло. Разом із Степаном Матішинцем вони три рази на тиждень друкували районку.
Редактору Василеві Звонарю вкрай була потрібна друкарка-машиністка. Михайло Бобіта й порадив йому взяти на роботу молодшу сестру, котра мешкала через одну хату від приміщення, де знаходилася друкарня та редакція. Вчилася у дев’ятому класі вечірньої школи.
− Мені тільки показали принцип роботи друкарської машинки, а далі я вчилася сама, − розповідає нині Магдалина Степанівна. – Освоїлася швидко, бо темп моєї роботи заставляв поступити саме так. Подумати тільки – три випуски газети на тиждень, − це дванадцять сторінок, а в кожній по шість колонок на 120 рядків. Тільки на одній полосі – понад сімсот рядків. А скільки там знаків! І все це проходило через мої пальці протягом 42 років.
У ті часи в кожній установі була друкарська машинка й секретар-друкарка. Та скільки там було тієї роботи по тих установах? А от у Магдалини Степанівни вона була завжди, вільної хвилинки в робочий час майже не перепадало. Бо матеріали не тільки друкувалися й передруковувалися після того, як побували в руках відповідального секретаря та редактора, бо існувало правило – в друкарню, до лінотипіста, оригінали газетних матеріалів повинні були мати не більше двох-трьох правок на сторінці.
Рукописи, що потрапляли до Магдалини Степанівни, майже завжди робилися поспіхом, бо такий був напружений ритм роботи, тож уже в них допускалися помилки, не завжди на місці стояли розділові знаки. Всі ці наші огріхи Степанівна, як ми її чемно називали, усувала на першому етапі сама, бо на відмінно опанувала самотужки правила пунктуації. Рівних їй по грамотності та швидкості машинопису в Іршаві точно не було. А ще наші коряві почерки вона скоріше вгадувала, а не вичитувала наші тексти. Між собою ми часто говорили, що Монька здатна прочитати й китайську…
За радянських часів усі районні газети мали обов’язково друкувати бесіди на міжнародні теми, оперативну інформацію про партійні пленуми, засідання Верховної Ради тощо. Їх передавали на радіохвилях. У редакції для цього був транзисторний приймач. У визначений час Магдалина Степанівна сідала за машинку і настроювала його на потрібну хвилю. В приміщенні редакції оголошувався режим тиші. Повільно, так само як учитель читає диктант, диктор РАТАУ читав текст, а Степанівна друкувала. Так було чи не кожного робочого дня.
Довгий час Магдалина Степанівна була голосом районного радіо, яке регулярно транслювалося з Іршавського райвузла зв’язку двічі на тиждень.
За довгі роки трудового стажу Магдалини Степанівни змінилося багато чого. Особливо в технологіях. Поступово в друкарні зникли професії ручного складача й лінотипіста, метрампажа, й ще в часи її роботи зникла й професія машиністки-друкарки. Вона стала оператором комп’ютерного набору. Робота ніби та сама – натискай собі кнопки й продукуй текст, але ж, ні. В кабінетах стало тихо, тільки комп’ютери інколи собі попискують. Так було з тими, що відносяться до старшого покоління. Нові ж повністю безшумні.
Якщо давати оцінку М. С. Радик як людині, тут явно недостатньо трафаретній у таких випадках фразі – користувалася авторитетом у колективі. Її завжди любили за справді шіковні руки, за її доброту й щирість, за прекрасний голос. На всілякі свята вона приносила з дому власноруч випечені смаколики, а на другий день Великодня, який завжди був обов’язково робочим, тайком від деяких запеклих атеїстів приносила свячене. Бо вона з порядної релігійної сім’ї, де висока мораль та віра завжди були на першому місці. Вона й тепер ревна прихожанка Свято-Іллінського храму в Іршаві. У колективі газетярів Степанівна довгі роки виконувала ще й обов’язки рахівника-касира.
Ми, двоє сивочолих, сидимо й згадуємо минуле, тих наших колег, які канули у вічність: Йосипа Чіку, Івана Гомбу, Андрія Ільницького, Василя Мельника, Михайла Жбуру, Євгена Фірцака, Євгена Чернюка, Олександра Сенинця, Олександра Усенка, Івана Печору, Василя Звонаря. Для нас вони, мов живі, із своїми позитивними рисами й недоліками. Свого часу вони були літописцями живої історії нашого району. Вона збереглася в підшивках «Нового життя».
Особисте життя моєї героїні було щасливим. Удвох із чоловіком Михайлом Радиком, який був родом із Арданова і прекрасним будівельником, звели власний будинок в Іршаві, мали двох синів. Але, раптово, все обірвалося. Чоловік отруївся чадним газом на заробітках у Празі. Хлопці ще були малолітніми. Все пережила, все перенесла. Молилася, трудилася, і Бог їй допоміг. Тепер тішиться двома внучками. Із інших рідних серед живих тільки старша сестра Марія Звонар. З нею спілкується найчастіше. А ще має двох зовиць – Марію Чоповду в Іршаві та Ірину Добоні в Арданові. Вони – рідня по чоловікові, із якими тримає міцні сімейні зв’язки.
З усіх тих, хто колись працював у «Новому житті», у Магдалини Степанівни найбільший трудовий стаж. Вона й тепер, коли буває в центрі міста, заходить у редакцію, хоча там уже половина колективу складається з тих, хто прийшов сюди після неї. Вона підбадьорює молодих колег, засмучених нинішньою черговою недолугою адмінреформою:
−Не переживайте, це ненадовго. Кажу вам із власного життєвого досвіду.
Оптимістичний прогноз дає Магдалина Степанівна, бо вона й сама оптимістка у свій прекрасний ювілей: 8 серпня їй виповнюється 70 років. З чим її й вітаю й щиро бажаю добра, радості й благодаті, при доброму здоров’ї на многая і благая літ.
Михайло ЦІЦАК,
екс-редактор «Нового житя»
с. Імстичово.
