Версія для друку Версія для друку

«ЖИТИ 14 РОКІВ БЕЗ «СВІТЛА» В ЕПОХУ КОМП’ЮТЕРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ – ЦЕ АБСУРД», – Так каже Тоні з Ільниці

Багато кому, хто не звик перейматися долями інших, цей чоловік може здатися справжнісіньким диваком. Його погляди на життя часто не вписуються у нинішні канони споживацького суспільства і змушують цього ільничанина залишатися якоюсь мірою вигнанцем. Мабуть, таку людину не зовсім справедливо відкидають замість того, щоб подати руку допомоги. Він живе сам, позбавлений можливості користуватися електроенергією, готує їжу на пічці. Поспілкувавшись з ним, розумієш, що володіє певним багажем знань, дізнаєшся, що добре знає угорську мову, народився в інтелігентній сім’ї і цінує подарунки рідних більше за гроші, які йому дуже згодилися б. Мова йде про Антонія Адальбертовича Цоглу з Ільниці.
Чоловікові зараз 58 років. Ніколи не був одруженим. У селі його лаконічно називають Тоні. Батько ільничанина місцевий, працював вчителем біології, а мама – румунка, трудилася медсестрою, добре знала угорську, французьку, румунську, німецьку мови. Познайомилися у Кошицях, коли офіцер Адальберт звернувся у тутешню лікарню по медичну допомогу. Сподобались одне одному і згодом одружилися. До речі, дідусь Антонія був дуже хорошим ковалем. Найкраще підковував коней, тому до нього шикувалися у великі черги. Так стверджують самі ільничани.
Із дитячих років Антоній пригадав цікавий випадок. У 1970 році на «Москвичеві» разом з батьками їхав у Румунію. Якось по дорозі побачили столик, за яким сиділо троє людей, і вирішили там перекусити, спитавши дозволу тимчасових господарів. Мама Антонія почала з одним з цих чоловіків говорити. І тут хлопчина побачив у нього пістолет, дуже перелякався, бо подумав, що вони – бандити. Як з’ясувалося трохи згодом, цей чоловік виявився однокласником мами і працював охоронцем румунського міністра екології, котрий тоді якраз віз гроші для постраждалих від повені регіонів.
Тоні гарно вчився у школі. На цьому наголошують й односельці. Пробував здобути вищу освіту та стати істориком. Але каже, що його не взяли, тому що треба було мати рекомендацію від партійної номенклатури. А він на той час працював на шахті. Та любов до історії залишилася назавжди. Чоловік і нині залюбки може розповісти про ситуацію з євреями під час Другої світової війни. З особливою повагою ставиться до тодішнього правителя Угорщини Міклоша Горті. Каже, що той через греко-католицьку церкву допомагав євреям виготовляти паспорти, щоб могли тікати від фашистів. Але у другій половині березня 1944 року Горті втратив владу. Його наступником став Ференц Салаші. Мав тільки угорське прізвище, та насправді був дуже жорстоким німцем. Тоні не може також надивуватися звірським вчинкам представників НКВС. І розповів би про минуле ще чимало цікавого.
Згодом, після шахти, Антоній кілька років працював столяром на місцевому заводі. Якось трохи занедужав, була підозра на туберкульоз. Та, як з’ясувалося, мав тільки бронхіт. Лікар сказав йому, що потрібно змінити роботу, бо з часом все ж може захворіти на туберкульоз. Через це Антонія звільнили, після чого вже ніде не вдалося влаштуватися на роботу. Хоча, за словами чоловіка, дуже цього хотів. Тепер він садить картоплю й інші овочі на городі, тримає кіз, а також цапа. Ходить до сусідів косити, щоб трохи заробити грошей. І виконує свою роботу совісно. Шукає і якісь інші підзаробітки. Взимку сільський голова Василь Павлище за певну плату залучав Антонія для підсипки доріг.
Чоловік бідкається, що 14 років тому через 350 гривень боргу у нього «відрізали світло». Як вважає сам Тоні, через три роки йому мали списати борг, але квитанції продовжували надходити. Він хотів влаштуватися на роботу у РЕМ контролером. Та з цього нічого не вийшло, отримав відмову. У зв’язку із усіма згаданими перипетіями з РЕМом ільничанин написав листа генеральному прокурору країни. Йому надійшла відповідь, в якій радили своє звернення оформити у вигляді заяви, бо інакше не розглядатимуть. Тоні прислухався. Відтоді їх переписка затягнулася на тривалий час: то заяву скеровували в місцеву прокуратуру, то радили звертатися в поліцію. Зрештою, до чоловіка таки прийшов дільничний інспектор, поспілкувався, вислухав і порадив надіятися, що правда переможе неправду. Та на цьому все й скінчилося. Ільничанин знов звертався до правоохоронних органів, але конкретної відповіді щодо справи так і не отримав. Зрештою, не здався, писав листи президентам Порошенку, Зеленському. За його словами, єдиний результат від цього – списали борги за «світло». Та за підключення до електромережі тепер знову потрібно сплатити гроші. Зрозуміло, що, з одного боку, постачальник електроенергії мусив застосувати відповідні санкції до боржника, а, з іншого боку, можна було вникнути в ситуацію чоловіка і знаходити якесь компромісне рішення, можливо, навіть залучивши органи влади. Антоній і нині змушений у нічну пору користуватися свічкою. Каже, що жити 14 років без «світла» в епоху комп’ютерних технологій – це абсурд.
Тоні абсолютно зневірився у владі. Він глибоко переконаний, що її представники думають тільки про власні кишені. Каже, що робочі місця дають лише своїм, а щоб іншим влаштуватися на роботу, потрібно давати великий хабар.
До речі, цікавий факт. Чоловік має велосипед, але не їздить на ньому, тому що боїться потрапити в аварію. А продати ні за які гроші не хоче. Причина полягає лише в одному: велосипед – це подарунок батька.
Ільничанин ходить святити паску. Хоч і рідко відвідує церкву, та релігійними справами переймається. Каже, що незадоволений українізацією греко-католицької церкви та новоствореної Православної церкви України. На його думку, варто молитися церковно-слов’янською мовою, як це робили наші предки.
…Ось кілька штрихів про чоловіка зі своїми цінностями, котрий дуже потребує підтримки, грошей, але аж ніяк не зациклений на них. Можливо, нам варто йому допомогти. Ну, якщо у наших грудях б’ється людське серце…

Іван КОПОЛОВЕЦЬ.

Ваш отзыв

Ваш коментар