***
Ми помиляємось, ми часто помиляємось,
Ми губимось і знову повертаємось.
Ми знаємо та часто просто змовчимо.
Ми любимо та часто відрікаємось.
Ми плачемо, щоб потім знов сміятися.
Ми ображаємось, щоб знову рідну душу обійняти.
Ми так прості душею,
та страшно інколи самим в цьому зізнатись.
Як вміємо любити віддано,
Боротись за своє і до останнього.
Як віримо, що більше не програємо,
Йдемо в вогонь, коли самі палаємо,
Як інколи ми робим боляче,
Як часто сліз ми інших не жаліємо,
Як болісно дивитись в темряву.
Та часто ми цього не розуміємо,
Куди йдемо, куди тікаємо?!
За що в житті о цім тримаємось,
Коли так часто просто обіцяємо
Й ніколи це серйозно не сприймаємо.
Як вірити собі й нащо надіятись?!
Коли й самі не в силах розібратися,
Чого ж ми хочемо і де ідилія,
В якій так хочеться скупатися?!
Ми спішимо скоренько осудити всіх,
До себе в серце не бійся і не заглянемо
Бо правда ж, у сусіда цікавіше,
Його ж гріхи як на долоні – язик наш пише.
Себе ніхто не бачить і не хоче,
Життя ж чуже солодше свого,
Як мед на душу , язикові слава.
Бо скільки вже дурного він прославив,
А хто мудріший, тихо засміється.
Й відпустить з серця те, що чорнотою зветься.
Нехай з нас кожен обирає,
Чим серце й душу свою омиває.
Не треба ж ні до кого заглядати,
Тобі ж прийдеться за своє віддати,
Та часто ми цього не розуміємо,
Чуже ми бачимо! На своє поглянемо – сліпі!
І як не гірко признати це,
Хто не доріс у всіх смислах цього слова,
Кричить найбільше – безглуздого й дурного.
Так хочеться сказати цій псевдолюдині:
Ти подивися, скільки в тебе за плечима,
Чого ж добився ти, яку ти маєш славу
І хто довірив тобі оце мірило?!
Щоб міряти усіх, щоб всіх судити,
А ти себе чи зміряв цим мірилом?
Чи мірка ця не для царів названних
Нехай …..ти міряй, міряй ..
Колись, поміряють й тебе.. не бійся,
Та мірка буде в сто раз більша.
Ніхто не думає…ніхто не співчуває…
Себе «коханого» не ображає.
Сучасна психологія ж нас навчає
Себе любити, а на всіх начхати.
Тому і милосердю нема місця
У серці ні краєчка, де присісти,
А потім всі дивуються, бо егоїсти
Та Ні! Ніхто не хоче прислухатися,
Малий – давно розумний!
Старий – кому він здався!
Ніхто і не говорить не любити,
Себе і так ми не образим.
Та світ пішов якийсь безглуздий,
Нема на кого і нащо рівнятись,
Всі хочуть грошей, хочуть слави,
І тіла вічно молодого
Лиш за красою :брови, вії,губи , попи…
А як душа ??? Її хтось нині слухав?!
Напевно, ні…Дурман сьогодні в моді
І очі заплили в тумані.
Й на ранок не згадати ,де той день подівся?!
Нема !!! Все відплило в тумані,
Так сумно… так болить … так не приступно
І годі до когось докричатись
Батьки із «шкіри вон» – щоб діти мали…
А діти ? Де ці діти?
Страшнооо!
Бо тиша… мертва тиша…
Ця тиша губить наші душі.
Ми розучились просто розмовляти…
Коли в останнє говорив з сім’єю?!
Так просто за столом під вечір,
Коли ти розповів про свої плани?
Скажіть, будь ласка …
Хіба не страшно це?? Хіба не сумно???
Ми всі якісь німі, глухі, незрячі..
Хіба ще більших роботів потрібно?!
Напевно, ні…!
І що це з нами стало?
Ми, мабуть, притомилися
Й забули,
Коли картоплю в олію ми вмокали,
У серці більше радості ми мали.
Тепер ікри наїстися не можем,
А серце проросло в бур’ян,
Нема кому полоти і плекати,
А жаль…
Колись прийдеться цей полин
гіркий нам пожувати….
Ганна Кошан.
