Часто поза увагою громадськості залишаються люди, які заслуговують на те, щоб про них знали не лише в рідному селі, а й далеко за його межами. До таких у Арданові належить сім’я Надії Михайлівни та Івана Михайловича Синитарів.
Іван Михайлович належить до родини Лупаків. Він був третім у сім’ї зпоміж чотирьох братів. А ще були Михайло, Василь і Юрій. А вже потім по лінії батька отримав прізвище Синитар. Я особисто знав усіх трьох, крім Юрія, бо проживали по сусідству з моїми батьками на одній вулиці (тепер її в селі називають «китайська», бо там було чимало багатодітних сімей). У 60-70-і роки минулого століття про Синитарів знали як про підприємливих людей. Мали свою тяглову силу,за селом розчистили чагарники і в кам’яний грунт висадили декілька сортів винограду. Потім це урочище так і назвали «Лупакова винниця».
Пам’ятаю, дітьми ми з Іваном носили дідам їсти, бо вирощений урожай і тоді потрібно було охороняти від ласих зазіхати на чуже, за що нас пригощали смачними сонячними гронами. Із винограду робили вино, яке славилося на все село. На великі свята жителі Арданова йшли на добре вино до Лупаків.
Батько Івана Михайловича працював у Мукачеві в будівельній організації, а мама – в шкільній їдальні. На жаль, батька вже немає в живих. Схильність до торгівлі передалася Івану від мами.
Батько Надії Михайлівни Синитар (дівоче прізвище Хрипта) Михайло Олександрович, казали в селі, народжений «торгаш». Адже вправно вмів вести у той час торгівельний бізнес, який був під забороною, бо говорили, що то «шефташ», який купив товар по одній ціні, а перепродав по іншій. Особисто я теж був добре знайомий з цим відкритим, щирої душі чоловіком. Скажу більше: свого часу я працював бригадиром в рідному селі, і Михайло Олександрович працював у моїй бригаді. До речі, до складу бригади входили і люди ромської народності, що й тоді було великим дивом. Але, буду відвертим, я пишався тим, що до мене в колектив тягнулися люди, які не цуралися важкої фізичної праці. Саме в той період колгоспам уже дозволяли торгувати вирощеною продукцією на ринках району та області.
Після служби в армії Іван Михайлович трудився простим робітником на Мукачівській трикотажній фабриці. Потім 29 років пропрацював водієм на одній із мукачівських баз. У 1999 році став приватним підприємцем.
Надія Михайлівна закінчила бухгалтерську школу та Мукачівський кооперативний технікум. Свої долі Іван та Надія поєднали далекого 3 вересня 1983 року. Дружина довгий час працювала в Укоопспілці на різних посадах, допоки разом з Іваном вирішила стати теж приватним підприємцем. У моїй пам’яті залишились перші їхні кроки в цьому бізнесі. А розпочали вони його з торгової точки, що знаходилася у їхньому власному будинку, що в кінці села біля ромського табору.
Дотепер пригадую, як майже всі жителі села йшли до Надії у магазин, бо тут був досить широкий вибір товарів і по доступних цінах. Але тримати торгову точку вдома, де є домашнє господарство, якось незручно. Тому було вирішено побудувати приміщення в центрі села під торгову точку, що і було зроблено. І люди зачастили до їх крамниці. Пройшло небагато часу, і приміщення виявилося замалим для великої торгівлі. Саме в цей час розпочалася приватизація держмайна, і молода пара вирішила взяти в оренду в Дунковицького споживчого товариства продовольчий магазин, а згодом і викупила його.
Із того часу розпочався новий етап власного торговельного бізнесу. Згодом Іван з Надією вирішили взяти в оренду магазин госптоварів та кафе. Всі вони знаходилися під одним дахом. Роботи, звісно, побільшало, бо товар слід було підбирати і доставляти самим. І всім цим процесом керувала, звичайно, дружина Надія. Як досвідчений товарознавець вона вела також бухгалтерію і всі інші замовлення та розрахунки. А чоловік Іван завжди був поруч із «бусиком», щоб доставити товар за місцем призначення. Скільки недоспаних ночей, намотано десятки тисяч кілометрів до Чернівців, Хмельницька, Одеси. За 20 років здійснено до 500 рейсів. І все це робилося, щоб задовільнити потреби покупців і щоб ціни не кусалися, як в держторгівлі, а були значно нижчими, щоб і товар був в асортименті. Тепер це потужна торгова точка, а вірніше – цілий комплекс.
Щоранку Іван Михайлович і Надія Михайлівна їдуть в Мукачево за товаром. Дбають про те, щоб він був високої якості. Це м’ясні вироби, овочі, фрукти, молочні продукти. Дитяче харчування відповідає всім вимогам стандартів. Алкогольні напої ліцензовані. В приміщеннях літом працюють кондиціонери, всюди чистота і порядок. Товари розкладені згідно свого призначення.Дуже привітні, дружелюбні і охайні продавці, підкажуть, порекомендують той чи інший товар.
Так само і в господарському магазині та кафе, де завідуючим зять Руслан Іванович – привітний, ввічливий молодий чоловік. В приміщеннях зроблено євроремонти, належне освітлення. Із зовнішнього боку проведено ремонт фасадів, встановлено нові вивіски, впорядковано клумби з квітами, є урни для сміття. Ось саме за це і полюбляють відвідувачі ці магазини, в яких можна придбати будь-який товар і дешевше ніж на ринках Іршави та Мукачева.
Та попри бізнесові справи, є і особисте життя у цієї чудової пари. За 37 років спільного життя народили і виховали двох прекрасних донечок – Нельку і Славку. Нелька закінчила кооперативний коледж, а також філологічний факультет Ужгородського національного університету, вийшла заміж, має доньку, якій вже виповнилося десять років. Працює в Арданівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Донька Славка не заміжня, проживає в Мукачеві. Має дві вищі освіти – економічну і філологічну. Працює в м. Мукачево в державній податковій інспекції.
Ось така дружна і працьовита сім’я проживає у нашому селі. Молоді є з кого брати приклад. Синитарі створили самі себе. За такими як вони – майбутнє.
Іван ЛЕНДЄЛ, с. Арданово
