Версія для друку Версія для друку

ЗА ЧЕРВОНОЮ НИТКОЮ СПОГАДІВ ФРОНТОВИКІВ

Лише той може і має право згадувати, хто пережив. Пройшовши фронтовими дорогами Європи, повернувшись у Радянський Союз, вони не завжди ділилися реально пережитим, побаченим. Про дещо воліли взагалі забути. А на традиційних зустрічах із школярами здебільшого переповідали трафаретні фрази. Згодом подібне довелося зустрічати при розмовах із воїнами-афганцями або нинішніми учасниками АТО.
Наступні кілька колонок газетного тексту – данина пам’яті землякам, хто здобував перемогу над фашизмом, кого війна обпалила своїм подихом, хто долучався до збереження обвуглених грудок пам’яті. Перша частина публікації – це уривок із листування між колишнім директором Приборжавської середньої школи Іваном Михайловичем Сабадошом – фундатором першого сільського освітнього музею в Україні і художником і поетом Іваном Шмулигою. Незримими узами фронтового братства пов’язав їх у своєрідний зшиток один із небагатьох нині живих у районі фронтовиків ІІ-ої Світової війни Іван Васильович Сабадош.
Дана публікація ніяким чином не претендує на всестороннє висвітлення фронтових буднів, але, можливо, хоча б дещо допоможе сучасникам заглянути у страхіття пекла, де, тим не менше, продовжувалося життя.

Михайло ІСАК 

Та ще одна проблема. В музеї випущена ще одна категорія наших випускників. Це ті, що в 1940-их роках втікли в Радянський Союз. Половина з них загинула в сталінських ГУЛАГах. Вони гідні вшанування. Потрібно би ще один стенд, куди б занести всіх – живих і загиблих. Їхніх фотографій немає. Тому прийдеться називати їх прізвища в рамках. Ви вже самі знаєте, як би це зробити. Всіх їх 27 юнаків і одна дівчина, а саме:
Петровці Юра – помер;
Вальо Михайло Васильович – помер;
Панько Іван Іванович – помер;
Павлище Михайло Юрійович – помер;
Черепко Юрій Іванович – помер;
Гирба Дмитро Дмитрович – помер;
Маланка Михайло Михайлович – помер;
Кришеник Павло – помер;
Вальо Василь – помер;
Шпортень Василь – помер;
Ісак Михайло – помер;
Гершкович Хаєм – помер;
Панько Іван Дмитрович – помер;
Вальо Василь Васильович – живий;
Мельник Василь – живий;
Дурда Іван Іванович – живий;
Кришеник Іван Васильович – живий;
Дубанич Іван Юрійович – живий;
Черничко Іван Васильович – живий;
Ловска Іван Федорович – живий;
Сарай Василь Михайлович – живий;
Маланка Михайло Іванович – живий;
Дзихор Михайло Юрійович – живий;
Кондор Михайло – живий;
Капцош Дмитро Петрович – живий;
Кришеник Михайло − живий;
Матіко Володимир – живий;
Терембець Ганна – жива.
Дивний і нелегкий шлях пройшли ці юнаки й одна дівчина. По-різному склалася їх доля. Перші 13, що в списку, не повернулися додому, загинувши в Росії. Решта, 15, що в списку (за винятком Кондора Михайла і Матіка Володимира) вступили в Чехословацький корпус Людвіга Свободи і брали участь на боці радянських військ у боротьбі проти фашизму.
Двоє з них (Мельник Василь і Дурда І.І.) загинули смертю хоробрих (їх імена на обеліску в центрі села).
Після визволення Закарпаття всі інші повернулися додому, за винятком Вальо Василя Васильовича, Кришеника Івана Васильовича, Терембець Ганни, які залишилися в Чехословаччині.

Лист І.М. Сабадоша І.Й. Шмулизі, датований 24.12.1992 р.

Попович Іван Васильович −  фронтовик чехословацької бригади Людвика Свобода
Чехословацька бригада брала участь на фронті у Соколово, під Харковом, браала участь у визволенні Києва, де був убитий наш земляк Іван Іванович Дурда, кузанчин.
Чехословацькій частині виділили ділянку фронту під Васильково. То була пізня осінь, дуже великі були мряки, ніякої видимості, поле заліг мрак.
Василь Васильович Вальо взяв Івана Черепку, односельчанина у розвідку. Пішли полем мраком, видимості з ранку майже немає. Перед ними сказав’ся великий стіг соломи. Вирішили вилізти на самий вершок стога, поки ще мраки та спостерігати, як мрак підніметься дивитися німецькі позиції, окопи.
Почало провиднятися, видимість уже чуточки пробралася. Але щось чорніється, хто то йде прямо на них, прямо до стога. Все ближе та ближе. Василь Вальо, офіцер каже: «Не стріляти, підпустимо їх до стогу. А потім скочимо на них з стогу, бо там один німець та коні з возом».
Підпустили близько, а то везе німець та щей другий солдат німцям сніданок, кухня далеко пахне. Підпустили близько, а то на одному із конів німець та молода німкеня у формі.
Як на них кинулися з стога, німець був пристарий, одразу підняв руки, але дівчина не піднімать, і як ударить німця по голові, той старик нараз упав, ну далі і вона підняла руки вверх, як на ню направили автомати. Кинула гвинтівку.
Ну ми перед собою ведемо німця та німкеню − молоду, а кінь з кухнею йде за нами. Прибігли хлопці, як увиділи нас, то зразу почали набирати у шалки фриштик (сніданок). Вся рота добре наїлася , німця та дівчину німкеню передали червоноармійцям на допит та в полон.
Приготовано було їду для німців, а поїли в більшості закарпатські русини, легіонери генерала Свободи.

Вербич Михайло Васильович − фронтовик чехословацької бригади
Михайло Вербич, будучи у мадярській армії та на східному фронті, попав у полон дись під Шепетівкою, далі в лагер, а звідти його пустили в чехословацьку військову частину Людвига Свободи.
От уже бої точаться за Дуклянський перевал, дуже кровоприлитні, бо німці уперто держаться за кожну висоту, за кожен горбок. Кожна ділянка дається з боєм, втратами і мертвими, і раненими.
Чеський офіцер веде взвод солдат на передову для поповнення вибулих. Ніч застала в польському селі приблизно на віддалі 20-25 км. від передової фронту. По групах порозмістилися по хижах у поляків.
От зайшли до поляка і прямо сказали, що будуть в него ночувати одну ніч, не питаючи, принимать їх чи ні, війна є війна, одну кімнату беруть для себе на одну ніч.
У хаті пороздівалися, поклали сушити плаття та обув, зброю в закута, кладуть дрова на огонь, щоб було тепло в хижі. Із свого запасу щось поїли та полігали спати хто де. Змучені, знесилені в путі нараз позасипали, нічого не чують, нічого не знають.
Рано офіцер піднімає всіх заспаних солдатів одягатися, обуватися, щось поїсти та йти вперед на фронт. Прийшлося обувати, а у Вербича ботінок не має. Хто взяв? Поляк каже, «що були тут русове, подивилися та пішли, лиш они могли ботінки забрати”. Просять поляка дати свої ботінки. Той не дає. Як йти, як на дворі сніг. Офіцер каже: «Неможе його залишити”, всіх має доставити на передову. От знайшли у поляка желев’яні міхи, подерли, знайшли мотузки та пов’язали ноги. На дворі мокрий сніг сипле. Тільки став вже мокрий, але йде з другими солдатами. Ноги як довбні − тяжкі, промоклі. Підходять ближче до фронту, а тут, на обочині, в хаті медсамбат, де повно з носилками та оказують раненим допомогу, роблять операції.
Як то вийшла з хати і нараз спізнала Вербича Анна Михайлівська і як побачила, що він обутий в желев’яні міхи, мокрий весь, почала сміятися з нього. Михайло як залає: «Не смійся, Бога ти, ай глядай ми якусь обув, видиш, як я хожу у міхах желев’яних мокрий», «Глядай ми якісь боти. Анця каже: «Я йду та зараз прийду, почекай». Весь взвод стоїть з офіцером та чекають Анцю. Анця скоро принесла гарячого чаю, хліба та до хліба щось поїсти не лиш йому, а й другим. Анця розповідає, кого з наших Заднян виділа ще в Росії в лагеру, а зараз у чеській армії. Принесла боти, тобто ботінки, теплі онучі − на та обувайся. Анця обняла Михайла та побажала здоров’я, остатися живим та прийти домі до родини .Рушили йти, а Анця стояла довго, махаючи руками, поки лиш їх було видно.

Вовканич Михайло Юрійович з Іршави, мого однополчанина та мого взвода з Іршави.
Між фронтами, на обочині лісу, стоїть хата, яка від обстрілу частково розвалилася. Щоб цю хату не зайняли німці, офіцер приказав ввечері добратися до тої хати, зайняти оборону та спостерігати.
Притяглися, заскочили до хати через розбиті стіни, а там на постели лежить кров’яна жінка, ранена, і мала дитина на ній лізать, − видимо мале, голодне, бо плаче, а жінка теж плаче, стоне, йойкать.
Жінка показала, де ранена, кров’ю вся облита і постіль. Що робити? Два солдати, більш нікого і близько. Вирішили одному йти та доповісти командиру роти, командиру взводу. Пішов, доповів, про ранену жінку та малу голодну дитину.
Командир дав свою плащ-палатку та приказав повзком на палатці притягнути жінку та дитину з передової в тил, де надати першу допомогу. Але жінка плаче, бо черево розірване, тягнути повзком неможливо. Прибули ще два солдати та поклали жінку на плащ-палатку та в рост підняли, та що буде то буде, поки що німці не стріляють , то скоріше в тил.
Принесли згорблені до наших окопів, а далі вже другі понесли у санбат далеко в тил.
Як далі з жінкою, не відомо. Жінка, можливо, і не вижила, поскільки вона в хаті лежала ранена декілька днів, але думаю, дитина вижила.

Ваш отзыв

Ваш коментар