Версія для друку Версія для друку

Улюбленій справі вік не на заваді

Нашому постійному дописувачу Михайлові Ломазі з Броду вже далеко за вісімдесят. Крім того, що він постійно друкується на сторінках районного часопису «Нове життя», продовжує плідно працювати на літературній ниві. А буквально днями в мукачівському видавництві «Карпатська вежа» побачила світ нова книжка «Стара і нова церкви», у якій розповідається про купівлю, продаж та перевезення дерев’яної православної церкви із с. Сільце в с. Дешковиця в першій половині дев’ятнадцятого століття.
На цей раз Михайло Васильович взявся за дерев’яні храми, яких в районі є три.Розпочав із Церкви Пресвятої Богородиці у селі Дешковиця. Збудована вона в першій половині ХVII століття.
– Важливість справи полягає в тому, – каже Михайло Васильович, – щоб молоде покоління знало історію рідного краю, пам’ятало своїх предків, не забувало тих, хто подарував нам сьогоднішній день.
Що спонукало його, жителя сусіднього села, взятися за перо? Храм близько 70 років знаходився у селі Сільце. Побудований був без жодного цвяха. Із збільшенням населення церква вже не вміщувала усіх прихожан. Пройшло півстоліття. Громада с. Сільця вирішила будувати нову церкву з каменю. Мурували стіни нової церкви навколо старої дерев’яної, у якій проводилися Богослужіння. Коли стіни були готові, дерев’яну церкву перевезли в с. Дешковиця. Тоді вона була триповерховою церквою бойківсько-лемківського типу. Із того часу збереглися зруби, два заломи колишнього шатрового верху над головою, шатрова стеля над вівтарем. Дотепер зберігся напис на широкій площині одвірку «Сей домь Божій куплений от веси Сілецкой до віси Дешковиці і создан року Божого (1839) месяца октобра». Фасади храму урочисті й витягнуті по вертикалі. Конструкція відкритого ганку бережі соковиті деталі народного майстрування. Архаїка виявляється у різьбленні одвірків, у формі вікон.
Що допомогло вірникам Дешковиці мати свою в селі церкву? На це непросте запитання й намагається дати відповідь Михайло Ломага. За народними переказами, пише він, навесні під час оранки своєї присадибної ділянки на свято Юрія, у біднячки Гафії Балеги був виораний металічний ящичок. Коли кришку зняли, усі присутні були просто здивовані: у ящику були золоті монети. Ці дорогоцінності ой якби знадобилися бідній жінці. Та вона несподівано заявила: «За ці золоті монети купимо для нашого села церкву».
Громада села Дешковиці схвалила пропозицію бабусі.Так у селі з’явилася дерев’яна церква.
У 1927 році храм було відремонтовано. Рівно через сорок років місцеві майстри вкрили дах новим буковим гонтом, арки голосниць на вежі зашили вертикально дошками, бляха вкрила барокове завершення вежі. У церкві ще донедавна проводили літургію. Біля храму збереглася дерев’яна дзвінниця з 1839 року, гонтові дахи якої також слід відновлювати.
У книжці «Стара і нова церкви» вміщено розповіді жителів села Дешковиця про стару церкву. Ось про що згадує 85-річний Іван Андрійович Балега:
– У свої молоді роки я почув, що під час перевезення великого дзвону із Сільця в спеціально обладнаному возі були запряжені дві пари волів, які ледве витягли дзвони на гору. А клали будівельники-брати Фущичі з допомогою жителів села ваговицею на постійне місце.
Під час Першої світової війни тодішня влада хотіла забрати для потреб фронту з дзвінниці два малих дзвони. Та вірники села зняли з дзвінниці дзвони й сховали. Наступного дня з возами за дзвонами навідалися солдати. Та дзвонів на місці не було. Ті ні з чим повернулися назад.
Заслуговують на увагу і спогади 88-річної Марти Йосипівни Ломаги. Вона розповіла, що у шістдесятих роках минулого століття куратором церкви був Іван Андрійович Шелельо. Під час його кураторування була настелена дерев’яна підлога й зроблено огорожу навколо церкви. А брати Василь та Іван Балеги своїми власними силами зробили стільці для церкви. Вона також сказала, що великий дзвін у 70-ті роки привезли із Саратовської області на машині із зерном Василь Лакатош та Василь Звонар.
Були часи, коли стару дерев’яну церкву як музейний експонат намагалася тодішня влада відібрати в Ужгород. Але громада не пішла на це. Краще пам’ятка архітектури ХУІІ століття нехай зберігається в їх рідному селі.
Подібні дерев’яні храми і дзвінниці знаходяться також у гірських селах Івашковиця і Лікоть.
– Якби у нас були впорядковані дороги, – вважає Михайло Васильович, – Іршавщина давно могла б стати туристичною Меккою. Наразі до цих населених пунктів важко добратися. Це також одна із проблем, за вирішення якої слід братися негайно. Бо саме дороги служать каменем спотикання для іноземного туриста.
Окрему розповідь вміщено про нову православну церкву Покрови Пресвятої Богородиці, яку було зведено у 90-их роках минулого століття. Стара церква для жителів села була вже тісною – вона не вміщала всіх вірників. На сьогоднішній день там служить настоятелем храму священник Василь Шерегій, який є справжнім пастирем православної віри, просвітителем Слова Божого, Святого Євангелія, церкви Христової во Славу Божу.
Спонсором цього унікального видання, яке прислужиться не одному поколінню вірників, виступив підприємець Михайло Пинзеник.

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар