Версія для друку Версія для друку

ЕСТАФЕТА МАГУРСЬКИХ – честь роду і відмінно доглянуті лісові угіддя

Пізніше, через роки, Василь Дмитрович дізнався деякі подробиці свого поступлення в Сторжинецький лісотехнікум. Тоді, п’ятнадцятирічний юнак, здав успішно вступні екзамени, вони разом з двоюрідним братом, вирішили здобути освіту лісівників. Брат не подолав перший бар’єр, а Василь Магурський, в пориві юнацького максималізму, з притаманною йому, до цих пір, сердечною співучастю у долі рідних і близьких, вирішив підтримати брата у нещасті і забрав свої подані документи. Повернувшись додому, нічого достеменно не пояснюючи батькам вступив у філіал професійно-технічного училища, що діяло при Ільницькому дослідному заводі механічного зварювального устаткування.
– Ситуація вийшла такою, – згадує сьогодні Василь Дмитрович, – сьогодні про це вже можна говорити, батько знайомому тоді й алдомаш виставив був – вино й сливівку. Так я «обійшов» свою майбутню професію.
Та не назавжди. Загально відомо, що доля – примхлива невістка. Але при цьому неймовірно настійлива і довготерпелива.
П’ять років трудився юнак токарем. Доволі непогано, якщо судити по тому, що керівники завжди відзначали його старанність та високий професійний підхід до роботи. Сталося так, що отримав травму. Тож мабуть через те, а ще, мабуть, більше через обставини, які склалися у зв’язку з цим, коли хлопцеві замість виробничого травматизму офіційно оформили як побутовий випадок.
Перейшов трудитися водієм. Непомітно минули ще дев’ять років.
Батько, Дмитро Юрійович Магурський, який до того пропрацював 15 років лісівником у Довжанському лісокомбінаті, виходив на заслужений відпочинок. Всі представники цього роду відзначаються тим, що де б не трудилися всі сили, натхнення і енергію сповна віддають улюбленій справі. Тож, старшому Магурському ніяк не хотілося «передавати» у чужі руки дбайливо доглянуті за десятиліття лісові угіддя. Для естафетисправи життя, обрав старшого сина – Василя, недаремно ще юнаком відправляв його на навчання та щодня привчав до улюбленого діла.
Згадуючи той період, Василь Дмитрович з непідробним захопленням до авторитета говорить:
– Мене приймав на роботу Іван Юрійович Федурця.
У цій короткій фразі закладений глибокий подвійний сенс: повага до одного із найбільш авторитетних лісівників, можливо, що й цілої України, а в іншому, – певний елемент самооцінки і гордості саме за те, що здав своєрідний іспит на професію у такого визначного екзаменатора.
Слід сказати, що Іван Юрійович, давши путівку у лісову галузь Василю Дмитровичу, для продовження династії, не схибив.
Для Василя Магурського і в його п’ятдесят п’ять років залишається непорушною відданість улюбленій справі. Змінювалися тільки записи в трудовій книжці у зв’язку зі зміною юридичних осіб підприємств, що користують угіддя, які доглядає інспектор лісу Національного природного парку «Зачарований край»: Довжанський лісокомбінат, як уже згадувалося, Загатянський лісгосп і НПП.
Василь Дмитрович надзвичайно скромна людина, у спілкуванні він небагатослівний. Навіть на просте запитання про улюблені урочища найперше обійшовся короткою відмовкою, нас тримають на одному обході три-чотири роки, а потім міняють.
– Мій обхід тепер – Великі і Малі Медвежі, Малі, Середні і Великі Ями – чималий, 500 гектарів.
Лише після кількох настійливих уточнень назвав ті, що до них душа найбільше лежить – Кошари і Заріцька. Донька Віта з дружиною Надією усміхаються і додають, там грибні місця. Це одна із небагатьох віддушин цього лісівника. Колись було ще й полювання, але через певні обставини цю справу йому довелося полишити.
Житейських справ Василю Дмитровичу завжди вистачало, як то кажуть, з головою. Сам з багатодітної родини, він і обрав собі за дружину дівчину із такої ж сім’ї. І самі вже мають не тільки трьох доньок – Мирославу, Віту і Євгенію, але й стільки ж зятів, як рідних синів, та п’ятеро внучат – Максима і Олександру, Михайлика і Євгенію та Вероніку. Тож, Василю Дмитровичу цілком уже вдалося у житті виповнити три притчеві «заповіді». Бо ж, крім дітей, збудував три хати, посадив і доглядає сад. Коли вже зайшла мова про домашнє обійстя, то воно у Василя Дмитровича чимале, але від того не менш затишне, уходжене і колоритне. До того ж із родиною допомагає одиноким сусідам. Якщо воно вже і не найкраще у Березниках, то серед таких – однозначно. Одного разу, якось, перевіряючі із Києва, ой, – це обмовка, та хай уже буде, натруджені місцевими крутосхилами, переночували у лісівника, наголосивши на тому, що такий затишний куточок і обійстя їм не замінить ніякий готель.
Щоб завершити тему домашнього господарства слід тільки ще згадати про ставок та три зведені Василем Дмитровичем будинки для дітей.
За цими короткими газетними рядками – труд, який може оцінити тільки майстер будівельник та той, хто побудував хоча б одну свою хату.
Здається, що у Василя Дмитровича хвилини вільної нема. У його біографії – і валка лісу на Півночі Росії, і Голопристанська «епопея» у Херсонській області на початку двотисячних років. Вогонь тоді забрав більше тисячі гектарів. Над ліквідацією наслідків екологічної катастрофи трудилося більше 150-ти бригад з усієї України. Держава обійшлася з робітниками як мачуха: їм не те що не заплатили за роботу за цілий зимовий місяць, де вони проживали без будь-яких нормальних побутових умов, але й не компенсували за пошкоджені власні бензопили. 

Про це, правда, лісівник Магурський згадує немов через силу. Більш охоче веде розповідь про доглянуті у рідному національному парку угіддя, біополями, збудовані альтанки, потічкові перекати, багате біорізноманіття.
У Василя Дмитровича намічено ще чимало зробити об’єктів як у себе на обійсті, так і на теперішньому обході у НПП «Зачарований край». Але як людина скромна, яка звикла аби про неї говорили більше справи ніж слова заказав не оприлюднювати про намічені перспективи. Тож зважаючи на побажання ювіляра редакція погодилася на його умови при обіцянці Магурського написати про ці об’єкти після їх реалізації.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар