- Нове життя - https://nz-ir.com -

«ЧОТИРИ КОЛЕСА – ДЛЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ П’ЯТОЇ ТОЧКИ, ДВІ – ДЛЯ ДУШІ»

Емоції від їзди на мотоциклі важко з чимось порівняти. Як опишеш відчуття, коли сідаєш на двоколісного залізного коня, рвучко «газуєш», і здається, що під колесами от-от вирветься земля?! Мотоцикл починає мчати ракетою, рев двигуна стає щораз гучнішим… Складається враження, що у тебе виростають крила, за якусь мить точно знімешся у вись. Словом, це щось неймовірне.

…І назвав їх іменем жіночим…
Любителів мотоциклів можна поділити на кілька умовних груп. Деяким подобається гасати на двоколісних, комусь — заробляти на них, іншим –колекціонувати їх. Із одним з останніх якраз і вдалося поспілкуватися. Павло Михайлович Биба з Ільниці має цікаве хобі – збирає власну колекцію ретромотоциклів, причому самотужки займається їх реставрацією. На запитання, чому мотоцикли, а не автомобілі, він образно відповів: «Чотири колеса – для перевезення п’ятої точки, дві – для душі». Нині в ільничанина вже є МТ-11, К-750, М-105, М-103, МТ-10, «Ріга». Це мотоцикли 60-их, 70-их, 80-их та 90-их років минулого століття. Павло Михайлович каже, що ні в якому разі не збирається їх продавати. Просто буде показувати, кому цікаво глянути, на чому їздили наші діди. Вважає це справою свого життя, яку, має надію, продовжить його син. Нині маленький майже трирічний Михайлик уже їздить із батьком у колясці і тягнеться до техніки.
Кожен мотоцикл має своє жіноче ім’я. До прикладу, М-105 придбав собі в подарунок на весілля та назвав Вікторією – ім’ям дружини. Скільки буде мотоциклів у колекції, чоловік сказати не може. Пояснює: після того, як відреставрує придбаний, народжується думка, що потрібен ще один. І так кожного разу.

«Мураха» породив хобі
Стало цікаво, звідки у Павла Михайловича така тяга до мотоциклів. За його словами, у них вдома був триколісний «Мураха». Вже з дитинства він для хлопця став чимось набагато більшим, ніж купою металу. Коли ільничанин подорослішав, то його друг Віталій теж купив мотоцикл, давав покататися. Відтак чоловік загорівся ідеєю придбати К-750. Знайшов такого двоколісного залізного коня в Анталовцях, що на Ужгородщині. Це було у 2014 році. Тоді ще й гадки не мав, як реставрувати мотоцикл. Щось «наколгоспив», відштовхуючись від суто власного розуміння, що і як би мало виглядати. Дещо згодом розібратися з малокубовими двигунами допоміг Дмитро Ленарт, а з опозитними – Михайло Томишин. Обидва чоловіки з Ужгорода. Та й сам Павло Михайлович купив чимало спеціалізованої літератури, яку наполегливо вивчав.
Співбесідник зізнається, що реставрація ретромотоциклів – задоволення не з дешевих. Іноді дуже проблематично знайти запчастини, які загалом досить дорого коштують. Деякі доводиться замовляти за кордоном. Чимало з них виготовляє друг на «Мотор Січі». Реставратор майже всі мотоцикли, які у нього в гаражі, «перебрав» до болта. На все це йде багато часу. Було, що на одного двоколісного залізного коня довелося потратити два роки. Це пов’язано насамперед з тим, що треба довго чекати запчастини. Та й чоловік має ще основну роботу. Він працює менеджером у сфері реалізації електротехніки.
Коли почався карантин, щоб, як то кажуть, не з’їхати з глузду, ільничанин почав більше уваги приділяти хобі. Засмучувало те, що через епідемію коронавірусу з’явилося чимало перепон у пошуках і доставці запчастин. Та Павло Михайлович не здавався. У реставрації мотоциклів від усього отримує моральне задоволення. Єдине, що дратує – це відмивання деталей від масла.
На критику щодо свого захоплення чоловік мало зважає. Каже, що батьки вже звикли, друзі теж завжди підтримують. Звісно, є і заздрісники, від котрих доводиться чути негативні відгуки. Дружина також іноді висловлює невдоволення. Та, як пояснює колекціонер мотоциклів, має право сам визначати пріоритети у житті, та з усмішкою додає, що кохана бачила, за кого виходила заміж.

Крізь терни до реєстрації
Павла Бибу обурює те, що ретромотоцикли перепродують за кордон. Він категорично виступає проти цього. Такий неприємний момент теж підштовхнув чоловіка до створення власної колекції. Він зауважує, що і з реєстрацією згаданих залізних коней виникає чимало труднощів. МРЕВ дуже часто самостійно познімав з обліку ті мотоцикли, які не їздили чи не проходили техогляд. «Двоколісники», випущені до 60-их років минулого століття, практично не реально відшукати в базі даних.

Справа в тому, що раніше у спеціальних книжках до транспорту не завжди вказували адресу господаря. Часто завод не ставив на рамі жодного номеру. Нерідко забували вписувати й колір мотоцикла. Всі ці нюанси додають чимало клопотів при реєстрації залізного коня.
Як би там не було, а жодні труднощі не зупинять Павла Михайловича. Він і надалі реставруватиме ретромотоцикли. Колись у голові промайнула навіть думка створити музей. Та зрозумів, що у нас ще нема відповідної культури відвідування подібних закладів. Тому якщо хтось поділяє його погляди, то ільничанин готовий все розповісти, показати, сприяти. А з метою продажу залізних коней звертатися до нього просто немає сенсу, тому що не допоможе.
***
А класно все-таки відчути на мотоциклі дух епохи, зрозуміти його подекуди норовливу натуру…

Іван КОПОЛОВЕЦЬ