Рівно двадцять п’ять років тому у такі ж травневі дні в Іршаві відбулося велике літературне свято – Іван Петровцій відзначив своє 50-річчя.
Ужгородські письменники не приїхали, бо на той час ювіляр потрапив у опалу від своїх колег по перу, але на цьому святі були присутні молоді, ще не визнані письменники. Вони тепло вітали свого хорошого колегу. Саме зі сцени Іршавського районного будинку Іван Петровцій сказав пророчі слова про Мирослава Дочинця та Василя Кузана, що за ними майбутнє закарпатської прози та поезії. Він як у воду дивився – перший став лауреатом Шевченківської премії, а другий – нині очільник обласної організації Національної спілки письменників України. Іван Петровцій, як ніхто, вмів розгледіти істинний талант тих, хто брався за ручку дверей із написом «Література» і щиро радів їх творчому становленню.
А в його власній долі все було не просто. Та надзвичайна сила волі, при великому таланті, пробила всі перепони. Вже перші його книги одержали високу оцінку. Це не були книги початківця, а зрілого поета, що досконало володів мовою, був філігранним у техніці віршування й використанні літературних тропів. Українською, завдяки І. Петровцію, заговорили французи, угорці, чехи, словаки… У перекладах виходець із нашого Осою проявив себе людиною європейської освіченості. Та це стало предметом заздрості серед колег, а коли він взявся за випуски своїх книг русинською, це вже спричинило справжню бурю. Мова йшла не тільки про виключення з рядів спілки, а й відкриття кримінальної справи. До цього, правда, не дійшло, бо переміг здоровий глузд, але до кінця своїх днів І. Петровцій був ізольований від офіційного літературного процесу подібно до того, як нині зобов’язують ізолюватися підозрюваним у симптомі коронавірусу.
Як будь-яка молода людина, яка закінчила виш (а це було французьке відділення факультету іноземних мов, та ще й після трирічної армійської служби у Східній Німеччині), Іван прагнув зробити кар’єру. Коли вже працював учителем за фахом у рідному Осої, в «Новому житті» появилася вакансія. Тодішній редактор Василь Звонар, який знав Івана ще зі шкільних років, пообіцяв прийняти його на роботу. Але газета була органом райкому партії, а молодий учитель – безпартійним, до того ж братом священика.
Тоді він, щоб доказати свою лояльність, написав і опублікував у «Новому житті» вінок сонетів атеїстичного спрямування. Але й це не подіяло, але надовго зробило його ворогом старшого брата о. Георгія й батька. Медиком у Сваляві працював молодший брат Василь. Саме через нього Іван влаштувався на роботу в редакцію свалявської райгазети. Тут до нього вже не доскіпувалися через брата-попа. Згодом, разом із сім’єю, І. Петровцій переїхав у Берегово, де був редактором районного радіо. Це були знакові для нього роки. Він вивчив угорську, почав перекладати на українську поезії берегівчанки Магди Фюзеші. Саме в Берегові І. Петровцій став членом Спілки письменників, одержав квартиру в Ужгороді й поселився там уже назавжди. Правда, роботу до душі знайти не зміг. Став приватним підприємцем, відкрив магазин «Бовт. Файні книги» на площі Возз’єднання (тепер Шандора Петефі). Торгував власними книгами й брав на комісію старі, які були популярні серед істинних бібліофілів. Це був справжній літературний клуб. Вивіска при вході до Іванового бовту, де сповіщалося про порядок роботи, була писана русинською і з присмаком гумору. Тут, наприклад, сповіщалося: «Полуденкуєме кіть маєме зашто». Івана Петровція за його книги русинською мовою піддавали нищівній критиці в обласній та республіканській пресі, називали його політичним сепаратистом, літератором, що концентрує увагу на сороміцькій лексиці тощо. На всі ці закиди автор спокійно відповів: «Я зафіксував лексику мого рідного народу».
Останні роки життя були складними для поета. Померла дружина Валентина, дочки роз’їхалися по світу, а йому чимраз дужче допікали різні хвороби. Із рідних залишалася серед живих тільки молодша на три роки сестра Ярина, яка мешкала в Ільниці. У неї й провів останні місяці свого життя Іван Петровцій.
Відспівували Івана у православній церкві с. Осій, де зібралися численні шанувальники його таланту з усієї області. Не було тих, хто виключав його із Спілки письменників. Правда, вони виключили Івана Петровція зі спілки, але не зрозуміло, як можна було його виключити із письменників?
Прах поета спочиває у рідній осійській землі поруч із батьками.
Михайло ЦІЦАК
P.S. У цьому короткому матеріалі згадувалося про вінок атеїстичних сонетів І. Петровція. Прикметно, що крім «Нового життя», вони ніде більше не публікувалися. Автор не включив їх до жодної зі своїх поетичних книг. (Публікація 1974 року)
