Доля склалася так, що два осійські хлопці прославили рідне село на весь світ. Їх «Пісня про Осій» облетіла всі континенти, а відомий український поет, лауреат всеукраїнських і міжнародних премій Іван Петровцій і народний артист України Іван Попович стали упізнаними в багатьох куточках не тільки України, а й далеко за її межами.. Завдяки своєму непересічному таланту вони зажили хорошої слави, їх однаково радо вітали як в рідному селі, так і в Іршаві, Берегові, Ужгороді, Львові, Києві, Празі, Будапешті, Братіславі… Вони всюди були бажаними і затребуваними. І разом з усіма на повен голос співали:
Іди, хлопче, по світку, по землі усій
Ниє села файного, гикой тот Осій!
Всі пісні, що знаєш ти, проспівати вмій,
Та найкраща в світі є пісня про Осій!
Про те, як народилася ідея написати пісню про Осій, я попросив поділитися спогадами Івана Поповича. Ось що він розповів:
– Ми рано з Іваном покинули рідні домівки. Він жив у Берегові, а я у Львові. Приїжджаючи на вихідні додому, брали у кульок кілька картоплин, скибку хліба, дарабчик солонини, часник чи цибулю і йшли десь на край села відпочивати. Було в нас улюблене місце – біля кринички, де влітку дуже холодна вода. Воїстину: у цілому Осої, у гірськім селі квітучім не знайти води такої, та вода жива й цілюща. Сядемо і говоримо про се, про те. А молодим хлопцям завжди є про що поговорити. За отими розмовами у мене й визріла думка написати пісню про Осій. «Слухай, Іване, кажу, про Київ пісня є, про Львів є, про Іршаву співають. Чому б нам з тобою не написати пісню про наше село? Дивися, як гарно навколо. На зарінку раст квітує, мов вінок довкола криниці, а яка вода чиста, промениста з гір бере і силу, й вроду!». Іван лише задоволено кивнув головою. «Ідейка непогана. Попробуємо». Петровцій написав слова, а я музику. Коли передали пісню по телевізору, вона швидко розлетілася по світу. Десь через місяць-два повернувся додому і слухаю, як її співають у сілецькій чайній (барі). Приживається вона, бо людям сподобалася, тоді подумалося. Тепер вона стала моєю візитівкою. Куди б по світу не йшов, де б не виступав, усюди її виконую. А люди слухають її із великим задоволенням, бо супроводжують мій виступ тривалими бурхливими оплесками.
Іван Петровцій – людина з великої літери, якій Бог дав талант і розум. Він мав що сказати читачеві і знав, як це зробити. Водночас він успішно трудився на ниві поетичного перекладу із французької та угорської мов.
Народився І.Ю. Петровцій 22 травня 1945 року в с. Осій в бідній селянській родині. Із самого дитинства тягнувся до книг, прагнув осилити їх, брати з них щось корисне, цікаве, потрібне, розумне, вічне. І йому пощастило. Неподалік від батьківської хати жив Петро Потушняк, брат відомого українського письменника Федора Потушняка. Тож, як учитель і родич Іванка, він всіляко заохочував потяг хлопця до знань, прилучав до кращих зразків української і світової класики, не оминаючи, звичайно, творчості закарпатських письменників. Коли ж він показав своєму наставнику перші власні поетичні проби, то в особі Петра Михайловича знайшов не тільки читача, а й мудрого, доброзичливого критика, хорошого наставника, який добре знався на літературі.
Після закінчення Осійської восьмирічки, навчався в Ільницькій середній школі, в 1961 році одержав атестат зрілості. Але здобувати вищу освіту не поспішав. Вирішив попробувати заробити на кусок хліба руками. Прагнув глибше пізнати життя, проблеми, які доводиться вирішувати односільчанам, змалечку проймався чистими почуттями і глибокими думками про долю отчого краю, вникав у таємниці людської душі. Вважав, що з часом ще встигне вступити до вузу.
Трудову діяльність розпочав на посаді завідувача клубу у с. Приборжавське. Потім працював зварювальником на цегельному заводі в м. Берегові, вантажником на тютюновій базі в Іршаві, шліфувальником на промкомбінаті облспоживспілки, кріпильником, вибійником – на шахті в Краснодоні Луганської області. Як і всі молоді хлопці – його ровесники, служив у лавах Радянської армії.
Повернувшись додому, вступив на французьке відділення факультету іноземних мов Ужгородського державного університету. Тут йому просто поталанило. На той час при вузі активно працювала літературна студія імені Юрія Гойди, якою керував кандидат філологічних наук, критик, член Спілки письменників України Василь Поп. Молодий і амбітний Іван Петровцій одразу влився в її діяльність. На той час активістами літстудії були Микола Матола, Дмитро Кремінь, Василь Вароді, Василь Ігнат. Він виділявся з-поміж творчої молоді особливою працьовитістю, знанням французької мови і великою любов’ю до творчості Бодлера. Годинами міг розповідати про цього майстра слова, читати напам’ять його вірші, поезії інших класиків французької літератури. У студентські роки захопився перекладом творів французьких поетів на українську мову.
Закінчивши університет, із 1973 по 1975 р.р. викладав французьку мову у восьмирічній школі рідного села. Потім перейшов на журналістську роботу. Очолив відділ сільського господарства в Свалявській районній газеті «Ленінський шлях». Певний час був відповідальним секретарем районної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури. Потім перейшов на творчу роботу.
У березні 1960 року надрукував першого вірша в іршавській районній газеті «Нове життя». Поезії Івана Петровція друкувалися в обласних та республіканських газетах, журналах «Малятко», «Барвінок», «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро», «Прапор», «Ранок», «Дружно вперед» (Пряшів), в газеті «Наше слово» (Варшава), альманасі «Перші промені», колективних збірниках «Перевал», «Поезія» і «Калиновий спів».
Іван Петровцій постійно в творчому пошуку. Він одна за одною видає поетичні книжки «Знак весни», «Карпатське літо», «Жовтень – осені свічадо», «Зимові зошити», «Ріка року», «Діалектарій…», «Наші співанки», «Наші і нинаші співанки», «Послідні співанки». Побачили світ його вибрані поезії «Чоловік з птахою на плечі», збірки віршів для дітей «Софійка і весна», роман-детектив «Мануміссіо, або ж Хроніка урмезійовських убивств» у співавторстві з дружиною Валентиною Петровцій.
Окремими книгами в перекладі Івана Петровція з угорської вийшли збірка поезій Кароя Балли «Речитативи», збірник «Угорські народні пісні», історичний роман Гейми Гардонія «Зірки Егера» у співперекладі з І.Мегелою, книга казок Клари Біхарі «Золотоносне дерево», з французької «Приглушені ридання», Шарля Бодлера «Літанії Сатані», водночас уклав антологію французької класичної та сучасної поезії «Вечорова гармонія».
А ще знаємо Івана Петровція як неперевершеного перекладача. Його роботи з угорської вміщено в колективних збірниках «Дніпрові райдуги», «Хвиля Балатону», «Поезія», «Поклик», «Зелений май», журналах «Вітчизна», «Всесвіт», «Дніпро», «Прапор», «Дукля», у книгах Атілли Йожефа «Поезії», Ласло Балли «Під короною віку». Переклав з угорської на українську статтю Каменяра, яка ввійшла до 41-го тому зібрання творів Івана Франка в 50-ти томах.
– А ще знаємо Івана Петровція як перекладача з німецької і словацької мов на українську, – каже відомий український поет, лауреат багатьох всеукраїнських премій Василь Густі з Ужгорода. – У творчості перекладача він орієнтувався на свого славетного земляка – Федора Потушняка, який був блискучим знавцем ряду європейських мов і незрівнянно зумів перекласти на українську мову твори світочів європейської культури. А що вже казати про нього як поета-пісняра. До віршованого слова Івана Петровція, крім Івана Поповича, зверталися також композитори – заслужений діяч мистецтв України Петро Рак, народний артист України Степан Гіга та інші.
Іван Петровцій написав чимало літературних статей. Так, у журналі «Вітчизна» надрукував матеріал «Де ж ви, закарпатські перекладачі», у журналі «Жовтень» – «Шандор Петефі і Закарпаття», у «Дуклі» – про Лацо Новомеського. Чимало літературних розвідок написав про свого земляка – відомого українського письменника Федора Потушняка, які надрукував на сторінках районної газети «Нове життя».
Поезії Івана Петровція перекладені багатьма мовами. Серед них – російською, калмицькою, німецькою, угорською, чеською, словацькою.
У співдружності з композитором Іваном Поповичем написав понад два десятки пісень, чимало з них у 1976 році вийшли окремою платівкою. А найбільш популярна «Пісня про Осій» ввійшла до телефільму «Закарпаття моє» київської студії «Укртелефільм» поряд з такими піснями, як «Реквієм», «Чаклунка синіх гір», «Карпатське весілля» та «Очі осені».
Крім того, що Іван Петровцій сам багато писав, перекладав інших побратимів по перу, він ще зібрав усе написане про осійських «босоркань» Федором Потушняком і видав окремою книжкою, яка побачила світ у 2011 році. Вона так і називається – «Ворожки осійських босоркань». У передньому слові автор зізнається, що окремі записи Федора Потушняка йому подарувала свого часу дружина брата Петра Михайловича, Марта Іванівна, яка працювала у школі вчителькою французької мови. Чимало творів він зібрав у Берегові в обласному державному архіві – там йому пішов назустріч тодішній завідувач цього закладу. Раритетні публікації Федора Потушняка в газетах і журналах одержав також із бібліотек Парижа, Будапешта, Кракова, Пряшова, Брно, Бухареста, Сату-Маре, Коложвара. Звісно, не все вдалося йому зібрати. Але книжка вдалася – вона складається із 520 сторінок. Це, погодьтеся, вагомий ужинок. Втім, один із своїх поетичник доробків він теж присвятив осійським «босорканям».
Плаче свічка теплими сльозами –
Жалібниця гине від жалю.
А з вікна тополі, в ряд, свічками
На підлогу сині тіні ллють.
І ляга тінь полум’я багряна
На синяву тополину тінь.
І, здається, босорканя п’яна
В райдузі химерних мерехтінь.
Пружним тілом творить дивний танець,
Розливає полум’я долонь.
І – тягнусь до марева руками,
І – торкаю пальцями вогонь!
Про творчість Івана Петровція схвально відгукувалися відомі літературознавці Богдан Бендзар, Леонід Сорока, Ірина Кирпа, Надія Ференц, Роман Лубківський, Юрій Балега, Володимир Фединишинець, Іван Хланта, Василь Густі та ін.
Іван Петровцій – лауреат премії Спілки письменників Угорщини ім. Дюли Ійєша, премії за кращу сатиру «Хитрий Петр» (Болгарія), Міжнародної літературної премії імені Олександра Духновича в галузі русинської літератури, а також обласної літературної премії імені Федора Потушняка. Він був делегатом IV Надзвичайного з’їзду письменників України (23 лютого 2005 року). Його ім’я зайняло чільне місце в літературному процесі Закарпаття у ХХ столітті, в контексті всієї національної літератури і культури. Він був тонким ліриком, співцем краси рідного краю. Його серце і слово належало людям, тим, кому дарував свої душевні почуття.
Помер Іван Петровцій 1 січня 2016 року. Похований у рідному селі.
Василь ШКІРЯ.
